Зелена книга

         Газета, яка є власністю індивідуума, висловлює тільки точку зору її власника. Твердження, що вона представляє громадську думку, неспроможне, і не має жодних підстав, бо на ділі вона висловлює точку зору фізичної особи, а з точки зору справжньої демократії неприпустимо, щоб окрема особистість володіла публічними засобами друку та інформації. Проте їй належить природне право висловлювати самого себе будь-яким способом, навіть божевільним, у випадку, якщо людина є божевільною. Газета, яку видає, наприклад, профспілка торговців або торгова палата, є засобом вираження інтересів і поглядів лише цієї суспільної групи, представляє єдино її точку зору, а не точку зору всього суспільства.

         Така сама справа з іншими фізичними та юридичними особами в суспільстві. Демократична преса - це преса, яка видається народним комітетом, що включає різні суспільні групи - профспілки робітників, жінок, студентів, селян, фахівців, службовців, ремісників та інших суспільних груп. Тільки в цьому випадку газети та інші засоби інформації будуть висловлювати думку суспільства в цілому, і стануть рупором громадської думки. Тим самим преса і засоби інформації стануть справді демократичними.

         Якщо профспілка лікарів видає газету, вона, - щоб дійсно представляти організацію, - повинна бути суто медичною газетою. Якщо газета видається колегією адвокатів, вона, щоб дійсно представляти цей союз, повинна бути чисто юридичною газетою. Те ж відноситься до інших об'єднань. Фізична особа має право висловлювати тільки самого себе. З точки зору справжньої демократії вона не має права виступати окрім як від себе. Тим самим реалізується радикальне, демократичне рішення так званої "проблеми свободи преси". Дискутована нині у всьому світі проблема свободи преси є в цілому породженням невирішеності проблеми демократії. Вирішити її можливо, лише подолавши кризу демократії в суспільстві в цілому. Єдиним засобом вирішення цієї складної проблеми, тобто проблеми демократії, є тільки Третя Всесвітня Теорія.

         * * *

         Ця теорія говорить, що демократична система являє собою міцну і монолітну структуру, кожна клітинка якої має надійну опору у вигляді первинних народних конгресів, народних конгресів і народних комітетів, які зустрічаються на засіданні Загального народного конгресу.

         Ніякої іншої концепції справді демократичного суспільства існувати не може.

         Отже, епоха мас, яка енергійною ходою йде на зміну епосі республік, вражає і надихає. Проте в тій же мірі, в якій ця епоха віщує справжню свободу мас і повне звільнення від оков систем правління, вона попереджає про настання епохи анархії та демагогії, якщо нова демократія, яка представляє собою владу народу, знову перетвориться у владу особистості, класу, племені, клану чи партії.

         Така справжня демократія з теоретичної точки зору. Насправді ж завжди правлять сильні, тобто найбільш сильна частина суспільства.

ЧАСТИНА 2. РІШЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ПРОБЛЕМИ (СОЦІАЛІЗМ). ЕКОНОМІЧНИЙ АСПЕКТ ТРЕТЬОЇ ВСЕСВІТНЬОЇ ТЕОРІЇ

         Незважаючи на те, що на шляху вирішення проблеми праці та оплати праці мали місце історично важливі зміни, що виражаються, зокрема, у зміні відносин між робітниками і роботодавцями, між господарями та виробниками, в тому числі обмеження тривалості робочого дня, оплата понаднормової праці, різні відпустки, встановлення мінімуму зарплати, участь робітників у прибутках та управлінні, заборона довільних звільнень, соціальне забезпечення, право на страйки та інші встановлення, що згадуються а законах про працю, які стали складовою частиною будь-якого сучасного законодавства, а також не менш важливі зміни у сфері відносин власності, а саме, прийняття рішень, що обмежують дохід, і введення законів, що забороняють приватну власність і передачу її в руки держави, - незважаючи на всі ці зміни, значення яких в історії економічної проблеми не можна скидати з рахунку, економічна проблема все ще чекає радикального рішення. Хоча нині, в порівнянні з колишніми часами, в результаті вжитих заходів щодо поліпшення становища працівників ця проблема менш гостра, разом з тим вирішення її, в цілому, в сучасному світі не знайдено. Зусилля вирішити її в сфері відносин власності не вирішили проблеми виробників, які як і раніше є найманими працівниками, - і це незважаючи на те, що найбільш консервативні форми власності змінилися найбільш прогресивними формами, при існуванні проміжних форм.

         Не наймані працівники, а партнери

         Не менші зусилля проводилися щодо заробітної плати. У підсумку, у сфері оплати праці трудящі домоглися ряду переваг, підтверджених законодавством і охоронюваних профспілками. Важке становище, в якому знаходилися виробники напередодні промислової революції, змінилося на краще. Робітники, технічні фахівці та адміністративні службовці домоглися згодом прав, які здавалися раніше нездійсненними. І тим не менше економічна проблема продовжує існувати.

         Заходи, здійснювані в галузі заробітної плати, ні в якому разі не вирішили проблеми. Вони представляли собою скоріше лише лицемірну реформістську спробу чинити добро, ніж дійсне визнання прав трудящих. Чому трудящі отримують заробітну плату? Та тому, що вони здійснюють виробничий процес в інтересах інших, - тих, хто їх найняв для виготовлення продукції. Отже, вони не споживають вироблений ними продукт, а змушені поступатися ним в обмін на заробітну плату. Правильним же є принцип: "хто виробляє, той і споживає".

         Наймані працівники, яким би не був великим їх заробіток, - ті ж раби.

         Найманий працівник перебуває в напіврабській залежності від господаря, що найняв його. Більше того, він тимчасовий раб і в основі його рабства - робота, за яку він отримує плату від працедавця, незалежно від того, чи є роботодавцем приватна особа або держава.

         Незважаючи на відмінність форм власності, починаючи від консервативних і закінчуючи прогресивними, працівники у своїх відносинах з власниками або виробничими підприємствами, з точки зору своїх особистих інтересів, залишаються найманцями при всіх нині існуючих формах власності.

         Навіть підприємства державного сектору платять своїм працівникам заробітну плату та надають їм різні соціальні блага, схожі з тими подачками, яким удостоюють своїх працівників багатії, власники приватних виробничих підприємств.

         Судження, що дохід в умовах державної власності йде суспільству, в тому числі самим працівникам, тоді як дохід приватних підприємств надходить тільки власнику підприємства, справедливе, якщо брати до уваги інтереси суспільства в цілому, а не особисті інтереси працівників. Якщо припустити, що політична влада, монополізуючи власність, є владою загальнонародною, тобто владою всього народу, яку він здійснює за допомогою народних конгресів, народних комітетів (а не владою одного класу, однієї партії або блоку партій; не владою одного клану, племені, сімейства, особистості або однієї з форм депутатського представництва), то й тоді отримувана працівниками для задоволення особистих потреб заробітна плата, частка прибутків або соціальні послуги, по суті, нічим не відрізняється від того, що отримують працівники підприємств приватного сектору: і ті, й інші трудяться за заробітну плату, незалежно від того, хто є їх власником.

         Таким чином, ті зміни, в результаті яких власність переходила з рук в руки, не вирішували питання про право працівника на вироблений безпосередньо ним продукт - ні за посередництвом суспільства, ні у вигляді заробітної плати, оскільки виробники (незважаючи на зміну форм власності), як і раніше залишаються найманцями.

         Остаточне рішення проблеми полягає у скасуванні заробітної плати та звільнення людини від її оков, повернення до природних правил, які визначали ці відносини до появи класів і різних форм правління і законодавства, створених людиною.