Розділ «Крим — наш. Файл № 16»

Рустем Аблятіф: «Коли вони займали частини авіаційні, ракетно-артилерійські, танкові, уся ця техніка їм не була потрібна, вони одразу кидалися до зброярні, боялися, що стрілецька зброя потрапить до рук нашого народу, вони ганялися за кожним пістолетом, за кожним патроном. Де могли — опечатували, а де ні — просто забирали. Тепер це зрозуміло. Наші хлопці приїздили до українських військових, привозили плов і просили деяких командирів частин: бачите, що коїться, давайте навіть зробимо так, що ви нібито ні до чого, інсценуємо напад — напали невідомі, забрали зброю. А вони: ні, ми не можемо, ви що? І тому тепер образливо чути, коли дехто каже, що ми здали Крим».

Дорікати беззбройним киримли, що вони не стали на захист Криму і водночас славити українських військових, які з піснями залишали свої частини з технікою та зброєю як подарунок ворогу, — це щонайменше нелогічно, чи не так?

«Меджліс засудив акт агресії з боку РФ і план з анексії Криму і категорично відкинув будь-які спроби визначити майбутнє Криму „без вільного волевиявлення кримськотатарського народу“».

(УП, 15.03.2014)

«За першими офіційними підсумками голосування на „референдумі“ про статус АР Крим, за приєднання до Російської Федерації висловилися більше 95% учасників голосування».

(УП, 16.03.2014)

Рустем Аблятіф: «Ми робили мирні акції, але вони ефекту не давали, бо на них просто не звертали уваги, їм головне було — провести референдум, а скільки людей прийде — байдуже. Ми навіть порахували, скільки людей прийшло на голосування від наших співвітчизників. Із Сімферопольського району, там живе близько 40 000 наших людей, прийшли 54 людини, ми всіх знаємо поіменно. Знайомий хлопець сказав, що батька не зміг умовити не ходити — він, як вважав, пішов голосувати за Україну. А питання обидва були проти України, одне з них — чи ви за Україну на правах конституції часів Мєшкова. Так що не факт, що всі голосували за Росію. Але головним для них було — мирно провести референдум».

«Президент Росії Володимир Путін підписав із самопроголошеними представниками „влади“ Криму „договір“ про вступ Криму та Севастополя у склад РФ».

(УП, 18.03.2014)

Рустем Аблятіф: «Ми зробили кілька помилок. По-перше, якби не розійшлися 26 лютого, коли наші хлопці забігли до ВР із криками: де цей Константінов? Думаю, помилкою було звільняти будівлю ВР, ми мали її зайняти. Шановний Мустафа-ага каже, що пролилася б кров. Мені люди пишуть: можливо, була б кров, але б не було таких наслідків для нашого народу і держави. І не факт, що пролилася б кров, бо інструкція була провести все мирно, без жодного пострілу. А хіба сьогодні кров не ллється? Людей викрадають, убивають, щодня обшуки, затримання, і далі буде більш жорстко, бо бачать, що не гнеться, то будуть ламати».

Дмитро Ярош: «Певні можливості були, можна було б пободатися. Звісно, ми би не протиставилися їхній акції, але якийсь спротив могли чинити. Морпіхи нам казали: там дітвора російська, це міфи про російський спецназ, ми можемо їх валити. Потім ми показали це в Аеропорту. Втрати були б, але, мабуть, і на Донбасі була б інша історія».

Рустем Аблятіф: «Друга помилка — що ми не здійснили активного громадського спротиву, ми мали віддзеркалити ситуацію і перекрити дороги, щоб вони сотнями не їхали».

Сьогодні, коли читаєш старі новини, вони нагадують фантастичний роман: зелені чоловічки без жодного пострілу захоплюють військові частини, в яких є танки, кулемети, гелікоптери, солдати й офіцери. Після стількох років війни це здається нереальним.

Рустем Аблятіф: «І, на жаль, ми не відчули підтримки України. Ніхто не поїхав до нас. Я пам'ятаю, за старими майданівськими зв'язками писав, телефонував хлопцям, кажу: у вас багато залишилося бронежилетів, касок, рацій, везіть сюди. Наші відчули, що їх кинули напризволяще, армія отак себе повела».

Це дорікання нам усім. Бо ми й справді не підтримали братній народ киримли.

«Укртелеком втратив зв'язок із кримським відділенням. Причина — вузли зв'язку блокували невідомі. Компанія втратила технічну можливість забезпечувати зв'язок між півостровом і іншою Україною, а також зв'язок на самому півострові».

(УП, 28.02.2014)

Рустем Аблятіф: «Коли був референдум, у всіх активістів заблокували телефони. Я о 6-й ранку прокидаюся — телефон розривається, незнайомий номер, узяв — одразу короткі гудки, а тоді знову, і так увесь час, щоб я не міг подзвонити. Я передзвонюю на цей номер — там українською говорять, питаю, звідки ви — з Житомира, вам не дзвонив. Вони робили ці дзвінки з кримського Укртелекому, щоб ми не могли організувати обмін інформацією. Дружина каже: ти на гачку, давай будемо виїздити, інакше опинимося десь у росіян у підвалі. Дочка моя вчилася в українській гімназії, їздити було далеко. Якось повернулася, плаче, злякалася, її налякав якийсь гоблін. Каже: „Можна я не буду ходити до школи, я дуже боюся?“ І коли дружина запитала: „Хочемо виїхати в Україну, яка твоя думка?“ — донька відповіла: „Давайте виїдемо, тут лячно“».

Будемо реалістами — українців у Криму було більше, ніж кримських татар. Українці мали військові частини і зброю. Українці пальцем не поворухнули, щоб захистити Крим. Чому? Зрозуміти можна — розгубленість після Революції, деморалізація, розвал Збройних сил Януковичем, інформаційна окупація та ін. Але треба визнати, що саме ми не змогли захистити Крим, а не намагатися звалити провину на народ, який, повернувшись із вигнання, у себе на батьківщині, в Україні зустрів недовіру, ворожість, бюрократію навпіл із бандитизмом, ба й просто міліцейські кийки у відповідь на спроби влаштуватися на своїй землі. Яке моральне право маємо ми, українці, засуджувати кримців? Нас більше, ми сильніші — і саме тому ми маємо стати для киримли захисниками, опікунами, братами. Бо Україна — наша спільна земля, наша спільна держава, спільне надбання.

Рустем Аблятіф: «Якось мене міліція затримала на вокзалі з київського потягу: пройдемо з нами. Я краєм ока дивлюся: поруч один із „гоблінів“. Менти тоді були деморалізовані, як цуцики бігали, самооборона ними керувала. Я питаю: а ви українські міліціонери? — Так, українські. А я кажу: хто ж тоді ці люди, чому вони вами керують? Зі мною були хлопці, і ми просто фізично відбилися. Але ж тоді вже гобліни забирали хлопців і везли до будинку військкомату. А що було б, якби я покірно, як вівця, пішов, якби мене віддали тій „самообороні“, що було б далі?»