Розділ «Глава 5 Перипетії купецького життя»

І розвернувшись спиною до сонця, окраєць якого вже виринув з-за небокраю, персіянин рушив до чергового пагорка.

І що ж?! Усе сталося, немов у казці: години через три, коли навколишній світ скидався швидше на передпокій пекла, ніж на грішну землю, з вершини чергового пагорка їхнім стомленим очам відкрилося безмежне, до самого небокраю медово-золотаве дзеркало, що відбивало безжальні сліпучі промені денного світила. Не втримавши емоцій, француз відчайдушно заволав і мало не кинувся уперед, проте Даріуш утримав його, схопивши за плече:

– Агов, де Брусі, не так хутко, прошу!

– Либонь, ви сказилися?! – обурився той.

– А раптом це лише міраж?..

Француз так і завмер, а персіянин поплескав його по плечу заспокійливо й мовив:

– Ну, що ви, що ви, месьє! Не треба одразу ж впадати у відчай.

– А якщо то справді не море, а-а-а?..

– Ну, то підемо й подивимося. Тільки от бігти не треба: адже якщо це справді вода, ми біля неї чудово відпочинемо. Якщо ж то лише мара – ви ризикуєте безцільно розтринькати решту сил, дуже необхідних для подальшого шляху.

Проте все скінчилося добре: через півтори години вони, як були в одежі, так і шубовснули у теплу, немовби парне молоко, воду.

– Тільки не пийте у жодному разі, – суворо попередив француза Даріуш. – Спрагу тим не втамуєте, тільки гірше собі зробите.

Де Брусі зневажливо позирнув на супутника, потім відвернувся й занурився у море з головою.

Звісно, спрага продовжувала мучити їх, причому дедалі відчутніше. Та все ж тепер подорожувати стало трохи легше: адже час від часу можна було намочити одяг. А після полудня далеко попереду на узбережжі вималювалися контури бідної рибальської хижки…

Лише декілька срібних монет знадобилося, щоб їх не тільки нагодували-напоїли досхочу, але й доправили на облізлому човнику до самого Мантаня.

– Можливо, не треба ризикувати? – обережно спитав де Брусі, тільки-но вони ступили на кам'яні плити набережної. – Завдяки вам ми не помірялися силами з місцевими розбійниками, потім милістю Божою не підсмажилися у пустелі, а тепер…

Не сказавши на той закид жодного слова, Даріуш рішуче мотнув головою і пірнув у лабіринт вузеньких міських вуличок. Французу тільки й залишалося йти слідом. Потрібний будинок знайшли доволі швидко, проте буквально на порозі де Брусі знов зупинив супутника і спробував відмовити від явного безумства.

– У разі чого стаємо спина до спини, – холодно мовив персіянин.

– Так, звісно! Але ж…

– Ви так мріяли помірятися силами з розбійниками, а тут раптом злякалися смерті? Не пізнаю вас, месьє відчайдух.

– А якщо тут засідка?..