Розділ «Глава 5 Перипетії купецького життя»

Це останній у моєму житті лист до тебе – адже жити мені лишилося вже недовго. Тож: мушу одразу визнати свою величезну провину перед тобою, коханий.

Вибач, проте одинокій беззахисній удовиці важко вижити у цьому неправедному світі, тож я змушена була зробити те, що зробила: мене підкупив резидент російської корони Неплюєв, щоб я шпигувала за тобою. Інакше мені не жити, сказав він.

Не знаю, чом Неплюєв так люто ненавидить тебе, не знаю, яке зло ти йому заподіяв. Знаю лише одне-єдине: він – безжальний резидент потужної імперії, ти – його лютий ворог, можливо, навіть найлютіший у світі. А от я – лише слабка жінка, яка опинилася перед вибором: або померти у жорстоких муках і приректи на смерть усіх моїх близьких – або взяти запропоноване золото, заманити тебе у пастку й віддати твоїм ворогам на поталу.

Спочатку я злякалася – тож: молю тебе, коханий: вибач мені таку прикру слабкість! Я взяла золото й обіцяла зробити все саме так, як накаже Неплюєв. Але потім жорстоко розкаялася у неправедному виборі, тому лишається одне-єдине: жорстока смерть. У Стамбулі зараз шаленіє чума. Мій дім вона, на щастя, оминула стороною, проте я вже роздобула сорочку щойно померлого від безжальної хвороби й сьогодні надягну її. Я все вирішила, мій коханий, – адже ніяк не можу вибачити собі, що піддалася на умовляння твого кревного ворога. Сподіваюся лише, що ти колись-то пробачиш непутящу свою Лейлу.

Отже, не шукай мене у Мантані: я навмисно заманила тебе сюди. Адже Неплюєву відомо, що ти припливеш до Стамбула морем із Смірни. Хоча сам пан резидент полишив місто, рятуючись від пошесті, його люди чатують у порту, перевіряючи кожен смірнинський корабель. Але ж не мантаньський! Тож: сподіваюся, ти без жодних перешкод допливеш сюди й виконаєш те, що тобі належить виконати й за що тебе, мабуть, ненавидить смертельно Неплюєв. Останні мої молитви до Великого Аллаха будуть не про те, щоб він помилував у вічності зрадницьку мою душу, а про кохання мого змученого серця. Про тебе, мій безроздільно коханий, – щоб ти дістався із Смірни до Мантаня без жодних перешкод, а також: щоб доплив живим і неушкодженим з Мантаня до Стамбула.

Тільки як опинишся тут, у жодному разі не заходь, будь ласка, до мого стамбульського будинку: ймовірно, тут усі будуть мертвими. Умантаньському ж будинку тебе зустрічатиме Кемаль – ти знаєш цього хлопця, він по-собачому відданий своїй господині, тож: нехай надалі служить тобі. Решта служників, сподіваюся, повмирає від чуми разом зі мною – отже, ніхто не зможе виказати тебе лютому твоєму ворогу Неплюєву або ж його підступним прислужникам.

Прощавай же навіки, кохання мого змученого серця! Не згадуй лихим словом зрадницю Лейлу – адже на вівтар нашого недовгого, але палкого кохання я приношу достойну жертву: і себе саму, і разом зі мною – всіх моїх челядників, окрім юного Кемаля.

Відтепер і назавжди безроздільно твоя

Лейла

У кімнаті було тихо, як у глибокій могилі…

Немовби холод могили незбагненним чином переповз сюди через жахливий лист, принесений підлітком з конаючого від чуми дому.

Тільки смолоскипи зрідка потріскували, нагадуючи, що насправді всі присутні й досі живі.

– То що ж нарешті сталося, месьє Даріуш? – знов поцікавився занепокоєний де Брусі. – Можете ви нарешті сказати, чи й надалі гратимемося у мовчанку?..

Уявний персіянин перевів на нього погляд очей, сповнених сліз.

Похитнувся, але на ногах встояв.

Зігнув верхню частину аркуша, ретельно відірвав її, підійшов до одного із смолоскипів і тицьнув у полум'я.

Паперову смужку миттю огорнув вогняний спалах, вона кометою впала на підлогу.

Уявний персіянин одразу ж затоптав полум'я й розтер ногою попіл, потім простягнув листа французу.

– Прочитайте самі, будь ласка.

– А що це ви зробили таке, якщо не секрет?