Розділ «Глава 5 Перипетії купецького життя»

І прискорив кроки так, що француз був змушений бігти за ним підтюпцем. Неборака швидко втомився, тоді як на поводиря жахлива спека, здавалося, не впливала абсолютно. Коли ж у голові де Брусі вже почало паморочитися, Даріуш раптом вказав на вхід до невеличкої печерки… Та ні – то навіть не печерка була, а так… щербина у крутому схилі гори, над якою нависав вузенький кам'яний карниз.

Про щось інше годі було і мріяти! Зібравши останні сили, бідолашний француз рвонув уперед, з розбігу впав на голе каміння і майже одразу заснув… чи то знепритомнів?! Хтозна.

Прокинувся ж від торсання за плече.

– Агов, месьє! Перекусити не бажаєте?..

Перед самим носом француз побачив половину одного із знайдених уночі хлібців та жаданий бурдюк.

– Можете зробити цілих три ковтки – дозволяю. Пригощайтеся, потім повартуєте, бо мені теж поспати треба.

– Довкола пустеля, – мовив де Брусі, жадібно вгризаючись у смачнющий (принаймні так йому здалося) хлібець, – навіщо на варті стояти?

– Швидше сидіти на варті – я би висловився саме так, – Даріуш широко позіхнув.

– І все ж таки?..

– Нехай мертвотність цієї землі не вводить вас в оману. Горлорізи могли повернутися на місце нічної сутички, побачити залишені нами сліди і через те зробити висновок, куди ми пішли. Або хтось із полонених караванників пробовкнувся про двох підозрілих купців – француза і персіянина, які зникли бозна-куди. Вважаєте, це неможливо?

Де Брусі не знайшовся з відповіддю – Даріуш почекав трохи, потім задоволено мугикнув і вмостився попід стіною печерки. Попри потаємні надії супутника, міх з дорогоцінною водою він завбачливо притиснув до грудей, обійнявши обома руками. Француз мало не застогнав від розчарування: адже розраховував напитися досхочу, доки персіянин спатиме.

– Цікаво, як ви розцінюватимете мою завбачливість щодо води уночі… – глузливо мовив Даріуш, немовби вгадавши думки супутника. – Краще не засніть, месьє, і пильнуйте. Інакше наші голови невдовзі дивитимуться одна на одну з паль, встромлених у цю розжарену землю. Що ви хочете: тут живуть дикуни, не те що у вашій рідній Франції…

Сказав так – і заснув. До заходу сонця вони мінялися на варті ще двічі. З'їли другий хлібець, випили ще по три ковтки води.

Другий нічний перехід видавався важчим: відпочинок на голому камінні у крихітній печерці не можна було вважати аж надто комфортним…

– Е-е-ет, опинитися б знов у Парижі! – замріяно мовив де Брусі, коли вони сіли трішечки перепочити і з'їли третій – останній плаский хлібець.

– А як щодо Смірни? – підступно запитав Даріуш. – Не у турецькому – у франкському кварталі[22] є дуже пристойне житло. Сиділи б у кімнаті мого улюбленого готелю на Рю де Франс… Замовили б шишу[23], прохолодних напоїв…

– Ну що ж… Особливо зараз, за нинішніх обставин готель на Рю де Франс мені видається мало не султанським палацом, – кивнув француз.

– Навіть так? Кгм-м-м…

Персіянин замислено потер бороду.

– Можна подумати, ви бували у палаці самого султана!..