Розділ «Глава 5 Перипетії купецького життя»

– А якщо це так і є, тоді прошу допомогти мені оглянути місце сутички.

– Що ви зібралися шукати, якщо не секрет?

– Ну, чому ж одразу секрет!..

Персіянин зупинився і позирнув на де Брусі трішечки глузливо, від чого кров у жилах француза так і закипіла.

– По-перше, мусимо перевірити, чи не лишилося тут живих: можливо, когось-таки ще вдасться врятувати. А по-друге, нам конче необхідно вирішити проблему з водою…

Де Брусі лишалося тільки приєднатися до персіянина. Ретельні півгодинні пошуки безрезультатними не залишилися: у їхньому розпорядженні опинився пристойних розмірів міх.

– Ну що, месьє Даріуш, тепер нарешті рушаймо у путь?

– Так, звісно.

Проте ледве француз зробив декілька кроків уперед по караванній стежині, як персіянин зупинив його різким окриком.

– Ну, а тепер у чім річ? – з кислим виразом на обличчі запитав де Брусі.

– Ви куди прямуєте?

– Як-то – куди?! Ясна річ – на Мантань.

– Цією караванною стежиною?

– Природно!

– Просто у розбійницьке лігво?..

Француз аж отетерів від несподіванки, а персіянин продовжив глузливо:

– Якщо ви встигли помітити… та й сліди на землі про це говорять, то розбійники напали одразу з двох боків: на авангард і ар'єргард каравану. А потім оточили купців звідусіль і перебили, немовби тих куріпок. Але у такому разі ризикну припустити, що розбійницькі лігва можуть бути розташовані як позаду, так і попереду.

– Отже, месьє Даріуш, ви натякаєте, що нам не можна ані йти уперед, на Мантань, ані повертати назад, на Смірну?

– Я би не ризикнув, – підтвердив персіянин, – а отже, вам також не дозволю ризикувати.

– Але куди ж тоді…