Сестра

- Скажiть, що я їх до са­мої смер­тi ко­ха­ти­му, а зга­дую що­го­ди­ни, щох­ви­ли­ни. Ку­ди не гля­ну, що не за­го­во­рю, то все їх зга­даю!

- Та доб­ре ж, доб­ре. Чо­му не ска­за­ти? Ска­жу. Про­ща­вай­те! Не­хай вам гос­подь по­ма­гає iз ва­ши­ми гос­по­да­ря­ми! Якi то лю­ди доб­ря­чi! При­вi­та­ли ме­не, заїжджо­го, як сiм'яни­на. От лю­ди!

- Так-то вже їм бог дав, що всi їм лю­бi й ми­лi, - ка­жу йо­му.

- То вже прав­да, що бо­жi лю­ди! - од­ка­зує чо­ло­вiк, ра­дi­ючи.

Провела йо­го за се­ло, то­го чо­ло­вi­ка, по­поп­ла­ка­ла… Ми­ну­ло з тиж­день. У су­бо­ту бi­лю ха­ту, ко­ли бi­жить моя Ма­ру­сенька:

- До вас гос­тi наїха­ли!

- Якi? - пи­таю, а са­му як ог­нем об­хо­пи­ло.

- Та там який­сь чо­ло­вiк, та­кий чор­ня­вий, ви­со­кий, i мо­ло­ди­ця гар­на, i дi­точ­ки з ни­ми. Пи­та­ються вас.

Я й не сха­ме­нусь - стою. Ко­ли ба­чу - брат у ха­ту з жiн­кою й з дiтьми. Бо­же мiй! Свi­те мiй! Так я й зом­лi­ла: од­но, що ра­дiсть ве­ли­ка - по­ба­чи­ла, а дру­ге - зга­да­ла своє го­ре й ли­хо. По­ча­ли ме­не всi про­си­ти: "їдь та їдь iз на­ми. Не пос­лу­хаєш нас iз жiн­кою (i во­на про­сить, тiльки са­ма не­ве­се­ла), то дi­ток на­ших пос­лу­хай: во­ни за то­бою щод­ня пла­чуть".

А дiт­ки як оче­пи­лись за шию ме­нi, то й не всту­па­ються, цi­лу­ють та про­сять: - їдьте з на­ми, тi­точ­ко на­ша ко­ха­на, їдьте!

- Нi, не поїду.

Вони й зап­ла­ка­ли, мої го­луб'ята; так слi­зоч­ки з очей i ка­по­тять.

Як при­па­ли во­ни, то не мож­на й од­хи­ли­ти од ме­не. Од­мов­ля­лась я, од­мов­ля­лась, та й му­си­ла пос­лу­ха­тись.

Пiшла, поп­ро­ща­лась iз гос­по­да­ря­ми, по­дя­ку­ва­ла їм за ми­лiсть i за лас­ку. Во­ни ра­дi­ють, хоч i жал­ко, що од­ход­жу од їх, та на ме­не ра­дi­ють, що бог ме­нi дав - iз­нов до бра­та iду, - у свою ха­ту. Про­во­ди­ли ме­не хлi­бом-сiл­лю, поб­ла­гос­ло­ви­ли, а Ма­ру­сеч­ка, то й пла­ка­ла за мною, що по­ки­даю її са­му.

Увiйшла я знов у ту ха­ту, що в нiй i рос­ла й дi­ву­ва­ла. Здається, що кож­ний ку­то­чок ве­се­ленько ме­нi всмi­хається, i я на­че по­мо­лод­ша­ла: з дiт­во­рою кру­чусь по дво­ри­щу та бi­гаю; то на ули­цю виг­ля­ну, то в са­док ки­нусь: се ж бо я й до­ма!.. Та не дов­го ра­ду­ва­лась.

Почала бра­то­ва ме­не знов до­пi­ка­ти. Уже те­пер i сту­пи­ти ме­нi не дасть; уже не­ма ме­нi й про­ми­тої во­ди: та те не доб­ре, та се не га­разд! Та на свою го­ло­ву прик­ли­ка­ли со­бi бi­ду! Як поч­не - бо­же, твоя во­ля! - що я й об'їла їх i об­пи­ла; та якось i про гро­шi мої зга­да­ла, що я їм по­зи­чи­ла: "Ти ду­маєш, ми то­бi гро­шi вин­нi? Iще з те­бе тре­ба б узя­ти: ти вже бiльш хлi­ба в нас з'їла, нiж тих гро­шей бу­ло!"

А я по­зи­чи­ла бра­то­вi всi до ко­пiєчки, що взя­ла за ху­до­бу, - а в ме­не бу­ли й во­ли хо­ро­шi не од­на па­ра, й ко­ро­ви, i ове­чок ота­ра ве­ла­ся, й ха­ту про­да­ла, - то всi, всi йо­му од­да­ла.

- Ну, - ка­жу, - ко­ли вже з'їла я свої гро­шi, то бог iз ва­ми! На­що ж ви ме­не вмов­ля­ли вер­ну­тись? Там ме­нi бу­ло доб­ре, як у рiд­но­го батька!

Вона за­тих­ла; ба­чить, що вже ду­же ме­не скрив­ди­ла, та, ма­буть, по­бо­ялась, щоб брат не сва­рив­ся.

Я та­ки то­го ж дня й пiш­ла од них не про­ща­ючись. Бра­та й до­ма то­дi не бу­ло. "Вже як там тяж­ко не бу­де, - ду­маю, - а вдру­ге не вер­нусь! Пi­ду свiт за очi, щоб ме­не й не знай­шли, i не про­си­ли!" Бо та­ке в ме­не сер­це хиб­ке, що й не встою, як знов про­си­ти­муть та мо­ли­ти­муть. I на­ду­ма­лась iти в Ки­їв.