Сестра

Коли див­люсь - iдуть якiсь лю­ди гур­бою: i ста­рi, й мо­ло­дi, i дiт­во­ра; збли­зи­лись до ме­не й на доб­ри­день да­ли. "Доб­ри­день! - ка­жу й со­бi. - Са­до­вiться, та од­по­чиньмо тро­хи". Ба­чу, що ду­же во­ни по­том­ле­нi.

- Звiдки вас гос­подь не­се? - пи­таю чор­ноб­ро­ву, хо­ро­шу мо­­ло­ди­цю, що ди­тин­ку на ру­ках тi­ши­ла

- На про­щу хо­ди­ли, у Києвi бу­ли, - ка­же. - А вас ку­ди ма­ти бо­жа та доб­ра до­ля ве­де?

- У Дем'янiв­ку, ко­ли знаєте.

- Оце б то не зна­ти, ко­ли са­мi з Дем'янiв­ки! Се нам цин шля­шок iз ва­ми; то ра­зом i пi­де­мо!

- А чи не знаєте там ко­ва­ля Ля­ща?

- Ляща? Який же то ко­валь Лящ? Нi, сер­це, не знаю й не чу­ла. Є в нас Ля­щi, так то не ко­ва­лi, а так со­бi хлi­бо­ро­би, як i ми.

- Спитай ме­не, мо­ло­дич­ко, - оз­ва­лась ста­ра ба­бу­ся, об­дi­ля­ючи дi­ток, що об­сi­ли її, хлi­бом i пог­ля­да­ючи на ме­не лас­ка­во. - Я заз­на­ла ще то­го ко­ва­ля Ля­ща i жiн­ку йо­го зна­ла, - не­хай над обо­ма зем­ля пе­ром! Доб­ря­чi бу­ли лю­ди по­кiй­нич­ки!

- А дав­но ж во­ни по­мер­ли, ба­бу­сю?

- Давненько, моє сер­це. Вже ро­кiв iз дев'ятнад­цять бу­де. На од­но­му тиж­нi й по­мер­ли; як щи­ро лю­би­ли­ся, так од­но без од­но­го й не жи­ло. Пер­ше вiн пе­рес­та­вив­ся, а за 'їм i во­на; вку­пi по­руч i по­хо­ва­ли їх. Ха­та спус­тi­ла, бо не бу­ло в їх нi ро­ду, нi пло­ду. Се, ма­буть, чи не до них iш­ла? Мо­же, ро­дич­ка? Бо во­на бу­ла зда­ле­ка взя­та.

- До їх, ба­бу­сю, та ли­ха моя до­ля.

- Нехай гос­подь ми­лує! Що ж то­бi за при­го­да та­ка, сер­це?

- Iду служ­би шу­ка­ти, то ду­ма­ла, що ро­ди­чi, то служ­бу ме­нi на­ра­дять, а те­пе­реньки, го­лiв­ко моя бiд­ная! Не знаю, що й ро­би­ти­му!

- Шкода жу­гi­итись, мо­ло­дич­ко! Жур­бою по­ля не пе­рей­деш! Ось я то­бi служ­бу на­рад­жу, йди до на­шо­го от­ця Iва­на слу­жи­ти. Я в йо­го i хрес­ти­лась, i вiн­ча­лась, i до­сi жи­ву, та, ма­буть, i вмру у нього. Що то за доб­ря­чi лю­ди, ста­рос­вiт­нi, прос­тi! Їх тiльки двой­ко, обоє ста­ренькi вельми. Бу­ла доч­ка, од­да­ли за­мiж, та не дов­го й по­гос­по­да­рю­ва­ла - умер­ла. Дiв­чин­ка зос­та­лась, то ста­рi при со­бi дер­жать уну­чеч­ку. Слав­не та­ке ди­тят­ко, що го­дi! Отець Iван уже ду­же ста­рий i тем­ний ро­кiв iз дев'ять, а служ­би бо­жої не ки­дає. Доз­нав­ся був вла­ди­ка, що слi­пий ста­рець чи­нить у бо­жо­му до­мi одп­ра­ву, - i за­бо­ро­нив. Так лю­ди ви­хо­ди­ли усенькою гро­ма­дою про­си­ти за йо­го, щоб ос­тав­ле­но. "Лю­ди доб­рi, - ре­че їм вла­ди­ка, - ко­ли вiн та­кий вам лю­бий, то я не бо­ро­ню йо­му сто­яти при прес­то­ло­вi бо­жо­му й до кон­чи­ни йо­го вi­ку; тре­ба тiльки ме­нi ви­вi­ри­ти на свої очi, що тем­ний слi­пець бла­го­по­доб­но служ­бу бо­жу одп­рав­ляє". Наїхав вла­ди­ка й хва­­лу бо­го­вi од­дав, що так твер­до й не-по­ми­леш­но тем­ний пра­вить служ­бу бо­жу, i хрес­том йо­го бла­гос­ло­вив… Iди до їх, мо­ло­дич­ко. Ро­бо­ти бу­де не­ба­гацько. Зду­жа­ти­му, то й я по­мо­жу.

- Спасибi вам, ба­бу­сю моя лас­ка­вая! Не­хай же гос­подь дає вам усе доб­ре!

- Ну, те­пе­реньки по­луд­нуй­мо та й по­бе­рi­мось да­лi. Сьогод­нi й до­ма за­но­чуємо, ко­ли бог дасть.

Дем'янiвка та в до­лин­цi, мов у зе­ле­но­му гнiз­деч­ку, ле­жить. Се­ло ве­ли­ке й ба­га­те. Двi церк­ви, од­на му­ро­ва­на, ви­со­ка, дру­га де­рев'яна й дав­ня сильне, аж у зем­лю врос­ла й по­хи­ли­лась. Отець Iван жив за му­ро­ва­ною не­да­леч­ке; мав со­бi до­мо­чок, i са­док, i го­род, - не­ве­лич­ке, та хо­ро­ше ха­зяй­ст­веч­ко.

Надвечiр увiй­шли ми в се­ло, i розб­ре­лись про­ча­ни ули­ця­ми. Кож­не до своєї гос­по­ди пос­пi­шає, а я за ста­рою ба­бу­сею йду. Так ме­нi чо­гось сум­но й бо­яз­но, аж моє сер­це мре. Як пер­ше бу­ло, ко­ли йду ку­ди, то ве­се­ло й за­люб­ки, а тут i очей не смiю пiд­ня­ти. Увiй­шла та й стою са­ма не при со­бi. Чую, що ста­ра за ме­не од­по­вi­щає.

- Увiйди та од­по­чинь, ди­ти­но, - про­мо­вив хтось ти­хо й по­важ­но.

Звела очi, аж про­тив ме­не, на ли­по­вiй лав­цi, ста­рий, ста­рий дiд. Очi йо­му нез­ря­чi, й та­ка в тих очах ти­ша та доб­рiсть, що я нi­ко­ли й не ба­чи­ла. Бо­ро­да бi­ла ниж­че по­яса ку­че­ря­виться; си­дить вiн у тiньку, тiльки ве­чiр­нiй про­мiнь со­няч­ний на­че чер­во­ним зо­ло­том йо­го об­си­пає.