Сестра

- То вже для чу­жо­го про­да­ти, а для су­сi­ди й так тре­ба да­ти.

- Коли ва­ша лас­ка, сер­це! - i прос­тя­гає ме­нi гле­чич­ка.

Я наб­ра­ла скiльки там у гле­чи­чок та й да­ла їй. По­дя­ку­ва­ла та жiн­ка та й пiш­ла со­бi. Бра­то­ва на ме­не й на­ки­ну­лась.

- Се, - ка­же, - як усi гос­по­да­рю­ва­ти­муть, то й гос­по­дарст­во моє роз­не­суть чис­то! Та­кi й зо­ло­ту го­ру ро­зiм­чать!

Як по­ча­ла, як по­ча­ла… Ма­ти бо­жа ми­лос­ти­ва! Я тiльки слi­зьми вми­ва­юсь…

- Братова, - ка­жу, - не жа­лу­ва­ла я для вас нi­чо­го, по­ки що ма­ла! Грiх вам бу­де, що ви ме­не хлi­ба кус­ком те­пер до­рi­ка­єте! - По­ки­ну­ла ро­би­ти й вий­шла з го­ро­да.

Тяжко й важ­ко ме­нi. Узя­ла со­бi та­ку дум­ку: "По­ки­ну їх, пi­­ду слу­жи­ти!" Зiб­ра­ла своє доб­ро; що в тлу­мо­чок скла­ла, а що пок­ли­ка­ла бра­то­вих дiв­ча­ток та їх об­дi­ли­ла. У ме­не бу­ло вся­кої оде­жи­ни й не злi­чи­ти, а все доб­ра, но­ва. Скiльки по­­лот­на бу­ло, хус­ток, пла­хот, юпок! Дi­ти ра­дi­ють; за­раз дi­в­­чат­ка й по­ча­ли вби­ра­тись. "А чи ме­нi гар­но, тi­ту­сю?" - "А ме­нi?" - "Як од­дам­ся, то зав'яжу оцю чер­во­ну хуст­ку", - го­во­­­рить, а са­ма ще та­ка, як уз­лик. Джер­го­чуть ко­ло ме­не, а ме­нi вже так жал­ко, що й сло­веч­ка не ска­жу; за слi­зонька­ми свi­ту бо­жо­го не ба­чу! I дi­ти по­мi­ти­ли - жа­лу­ють ме­не: "Тi­точ­ко-лю­боч­ко! Чо­го ви жу­ри­тесь? Мо­же, хто вас на­ла­яв? Мо­же, ви нез­ду­жаєте?" Об­сi­ли ме­не, як дрiб­нi пта­ше­ня­та. "Не плач­те", - вмов­ля­ють та ме­нi ру­че­ня­та­ми очi за­ту­ля­­ють.

Чую, так над­ве­чiр, брат iде. Я ус­ту­пи­лась та й сi­ла в кут­ку. Вiн ве­се­лий увiй­шов:

- Здоровi, дi­точ­ки, й ти, сест­ро!..

За ним i бра­то­ва в ха­ту. По­сi­да­ли ве­че­ря­ти во­ни й дi­ти.

- А ти чо­му не йдеш, сест­ро?

- Спасибi, бра­ти­ку, не хо­чу.

Вiн по­ди­вив­ся на ме­не пильно й жiн­цi в вi­чi, по­хи­тав го­ло­вою.

- О жiн­ко! - ка­же. - Се вже, ба­чу, твої прим­хи! Не оби­жай се­ст­ри: грiх то­бi бу­де!

- Оце ме­нi ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва! Хi­ба ж я в те­бе най­ми­ч­ка, що ме­нi не вiльно й сло­ва ска­за­ти! Га­ню я твою сест­ру, чи що? Я тiльки прав­ду щи­ру ска­за­ла!

Покинула ве­че­ря­ти й з ха­ти пiш­ла.

А стар­шенька дiв­чин­ка до батька:

- Чого се, та­ту, тiт­ка все пла­че? Так пла­че, що гос­по­ди! Що ма­ти їй ска­за­ла?

Брат змов­чав, тiльки по го­лiв­цi дiв­чин­ку пог­ла­див. По ве­че­рi збли­зив­ся до ме­не, сiв по­руч зо мною та:

- Сестро моя, - ка­же, - не жу­рись, го­луб­ко! До­сi жи­ли з то­бою лю­бенько, тре­ба б так i звi­ку­ва­ти. Нас тiльки двой­ко в свi­тi… По­да­руй моїй жiн­цi яке там нез­ви­чай­не сло­во, зро­би ме­нi та­ку ве­ли­ку лас­ку, сест­ро моя рiд­ненька!