Сестра

Послав бог їм ли­хо: за­хо­ру­вав гос­по­дар та хут­ко i вмер. Як уми­рав, пок­ли­кав доч­ку та й ка­же:

- Доню моя ми­ла, до­ню моя лю­ба! Ба­гацько ти ме­не жу­ри­ла, та не­хай то­бi гос­подь по­да­рує! Пос­лу­хай­ся ме­не хоч те­пер, не пни­ся в па­ни, не гор­дуй своїм ро­дом. Твiй рiд хо­ро­ший i ве­лич­ний: не пло­див нi зло­дiїв, нi ду­шо­губ­цiв, як iн­шi ба­га­тiї ро­ди. Жи­ви, до­ню, як бог то­бi дав, ша­нуй ста­ру неньку. Не­хай би ти ко­ло неї впа­да­ла, а не во­на на ста­рос­тi лi­тах ко­ло ве­ред­ли­во­го дiв­ча­ти! Пос­лу­хай­ся, до­ню!

Вона тiльки пла­че та в ру­ку йо­го цi­лує. Поб­ла­гос­ло­вив її та знов пи­тає:

- А що, до­ню, пам'ята­ти­меш мiй за­вiт то­бi?

- Пам'ятатиму, та­тоньку ми­лий!

Поховали йо­го на Ска­ви­цi. На­ро­ду зiй­шло­ся, мi­щан, що нi­де бу­ло й орiш­ку впас­ти. I не чу­ла, щоб хто ли­хим сло­вом об­нiс на­шо­го по­кiй­ни­ка; всi царст­ва бо­жо­го йо­му жа­да­ють: та­кий доб­ря­чий був чо­ло­вiк!

От дiв­чи­на й сха­ме­ну­лась бу­ла тро­хи: i ма­те­рi по­мо­же в чо­му, i до ме­не по-людськи за­го­во­рить. А там як по­ча­ли вча­ща­ти якiсь при­ятельки, вер­хог­ляд­ки та вер­хо­ум­ки, то й зве­ли її нi­на­що, i до­ма не си­диться, i ро­бо­ти вже го­дi: все б у гос­ти­ну, та щоб уб­ран­ня все но­ве та хо­ро­ше на їй бу­ло. Як до­ма, то до пiвд­ня бу­де вби­ра­тись та на­чiп­ляє на се­бе всього, що тре­ба, а чо­го й зов­сiм не тре­ба, як на кi­лок у ко­мо­рi. Аби тро­хи в ма­те­рi заб­ряж­ча­ло в ка­ли­точ­цi, за­раз i поч­не ви­ма­га­ти; а ма­ти та­ка, що пос­лу­хає й од­дасть, та по­тiм нi­ко­му так гiр­ко, як ме­нi, бо ста­ра хо­че те у ха­зяй­ст­вi на­вер­ну­ти, що доч­ка вит­ра­ти­ла, - та й д'хну­ти ме­нi не дає: ро­би, та й ро­би, та й ро­би!

Дав бог вес­ну, вiє теп­лом, iз стрiх во­да кап­ле, со­неч­ко ве­се­ленько свi­тить, та­не снiг, зад­зюр­ча­ли по ули­цях стру­мо­ч­ки, сад­ки за­зе­ле­нi­ли… Ста­ли на про­щу лю­ди схо­ди­тись. Звiд­ки вже не тяг­нуться у той Київ що­вес­ни! Прий­шли i з на­шо­го се­ла; якось у ба­за­рi вгле­дi­ли ме­не й пiз­на­ли.

- Як же гос­подь ми­лує? - пи­та­ються. - А твiй брат ду­же на те­бе гнi­вається, їздив за то­бою у Дем'янiв­ку, та там доз­навсь, що ти аж у Києвi. "Ко­ли во­на та­ка, - ка­же, - що ме­не ки­дає, як ли­хо­го па­на, що їй не жал­ко, то й я од­цу­ра­юсь її!"

- А як во­ни жи­вуть? - ка­жу. - Чи здо­ро­вi, чи жи­вi всi дi­точ­ки? Чи га­разд у їх у гос­по­дi?

- Де там! Та­кi ста­ли го­лi, як ту­рецькi свя­тi. Чо­гось не ве­деться їм. Гос­подь їх свя­тий знає, що то та­ке! Мо­же, то ва­шi сльози їм од­ли­ва­ються. Зу­бо­жi­ли так, що ча­сом i хлi­ба по­зи­ча­ють.

- Земляки мої лю­бi, - ка­жу їм, - як би то ме­нi вас iще по­ба­чи­ти? Чи не зай­де­те до ме­не? Я маю де­що бра­то­вi пе­рес­ла­ти, то, будьте лас­ка­вi, вiзьмiть.

- Добре, - ка­жуть, - на ра­нок на­го­туй, то вiзьме­мо.

Я вже п'ять кар­бо­ван­цiв гро­ши­ма за­го­рю­ва­ла та ще скри­ньку: то хуст­ку ку­пи­ла, то со­ро­чок спра­ви­ла кiлька. От узя­ла я тi гри­шi в ка­ли­точ­ку, чо­ти­ри кар­бо­ван­цi бра­то­вi пос­ла­ла, за п'ято­го ку­пи­ла то на­мис­теч­ка дiв­чат­кам, то се­ре­жеч­ки, то хрес­ти­ки хлоп­цям, то перс­ни­ки, i стрi­чок, i спiд­нич­ку стар­шенькiй не­бо­зi, - не­хай ме­не зга­ду­ють, ко­ха­нi дi­точ­ки!

Провела зем­ля­кiв, та й з дум­ки ме­нi не йде брат­ня бi­да. Бо­же мiй ми­лий! Мо­же, справ­дi се йо­му мої сльози од­ли­ва­ються. Не­хай же ма­ти бо­жа про­щає ме­не, грiш­ну, що я сво­й­ому рiд­но­му бра­ти­ку ли­хо нап­ла­ка­ла! Та й пла­ка­ти ме­нi не го­же: є й не­щас­ли­вi­шi од ме­не, й убо­гi, й не­ду­жi, та жи­вуть, а я й зду­жаю, дя­ку­ва­ти гос­по­до­вi, i за­роб­лю со­бi й хлi­ба шма­ток, i со­роч­ку. Се ме­не й гос­подь не по­ми­лує, ко­ли впа­де хоч слiз­ка з моїх очей за се­бе са­мую. Ко­ли вже пла­ка­ти, то за бра­та, що в йо­го й жiн­ка, й дiт­ки дрiб­ненькi.

Надумалась я та нi­би ме­нi й пра­цю­ва­ти ве­се­лi­ше ста­ло. Як уже не гор­ду­ва­ла, як не ору­ду­ва­ла мною пан­ноч­ка, я пе­ре­терп­лю. "Мо­же, лас­ка­вiс­тю своєю та по­кiр­ли­вiс­тю вти­хо­ми­рю її", - бу­ло, ду­маю. Та не та­ка-то во­на вда­лась! Ба­чить, що ко­рю­ся, та ще гiрш ме­не зне­ва­жає, а да­лi й би­ти вже пор­ва­лась.

- Бог iз ва­ми, - ка­жу, - не­хай хто iн­ший вам слу­жить, а я не хо­чу. Ме­не зро­ду нiх­то ще не бив, та бог ме­нi дасть, що й не бу­де би­ти нiх­то, по­ки вi­ку мо­го!

- А ми то­бi гро­шей не да­мо! До­будь мi­ся­ця. Не дос­лу­жив­ши, не смiєш ки­да­ти: ми гро­шей не да­мо!

- Та ви з моїх гро­шей не за­ба­га­тiєте, а я бiд­на не бу­ду. Не од­дас­те, то ме­нi бог од­дасть.

Стара по­ча­ла вмов­ля­ти: ос­танься та ii ос­танься; бо жа­лу­ва­ла ме­не, що я їй щи­ро ро­би­ла, не лi­ну­ва­лась i слух­ня­на бу­ла, - от як той тов­кач: що ме­нi за­га­да­ють, те й зроб­лю.