Сестра

Заходила в Дем'янiв­ку. Хоч i в сто­ро­нi, та ду­же жа­да­лось ме­нi по­ба­чи­ти своїх пер­ших гос­по­да­рiв. Поп­ла­ка­ла там, i во­ни зо мною по­су­му­ва­ли.

- Пiду до Києва, - ка­жу їм. - Як да­ле­ко бу­ду, то про ме­не за­бу­дуть, та чи не за­бу­ду й я сво­го ли­ха.

- Нехай гос­подь по­ма­гає! Iди з бо­гом. А ко­ли схо­чеш до нас вер­ну­тись, вер­тай­сь. Ми ра­дi то­бi бу­де­мо, прий­ме­мо тебе, аби жи­вi бу­ли.

Вийшла я од них ве­се­лiш теп­лим ран­ком. Пiш­ла со­бi до­ро­гою.

Перехожий, проїжджа­чий - що їх там па шля­ху не ки­да­ло­ся в вi­чi, нiх­то ме­не не зай­няв, спа­си­бi бо­гу! I мос­каль прой­де - ми­не, i кра­марський вiз прос­ту­го­нить, i пан чет­ве­р­нею про­бi­жить - тiльки те­бе ку­ря­вою об­не­се, та й знов з по­ля вiт­рець по­вiй­не i за­зе­ле­нi­ють то­бi гаї й сте­пи; деколи озе­ро заб­ли­щить чи рiч­ка роз­ли­вається. А що хо­д­ка чу­ма­кiв не од­на на­вер­та­лась на очi, то втiш­но ме­нi бу­ло доб­ре сло­во по­чу­ти: "ма­гай­бi!" або до­ро­ги роз­пи­таться; то ж усе з на­ших, прос­тих лю­дей, що го­ря заз­на­ло i до­ма, i в до­ро­зi, то й ду­шi жи­вої не цу­рається.

За тиж­день прий­шла в Київ. Крас­ний, бо­же, який! А що вже свя­тi церк­ви, то й не ска­за­ти! А лю­дей, лю­дей! Без лi­ку, та все чу­жi - ми­на­ють i не гля­нуть на те­бе. Спо­чи­ла ко­ло свя­тої Лав­ри, та й пiш­ла со­бi мiс­ця пи­та­ти. Ход­жу, ход­жу, тiльки ули­цi й за­ул­ки пе­рех­ре­щую. Увiй­шла в ба­зар, сей та­ки то­чок По­дольський, - стоїть ку­по­чок мо­ло­диць i дiв­чат.

- Боже по­ма­гай! - ка­жу.

- Спасибi!

А са­мi ог­ля­да­ють ме­не - яка й звiд­ки.

- Чи не знаєте, - ка­жу, - де б тут служ­бу мож­на знай­ти?

- Еге! Ми й са­мi жде­мо, мо­ло­дич­ко! А се во­ни, бач, вий­ш­ли, чи не най­ме хто: так вже тут за­ве­де­но.

- Коли ва­ша лас­ка, - ка­жу, - то й я со­бi ко­ло вас ста­ну.

- Становiться, ми не бо­ро­ни­мо.

Стою я та див­люсь: люд як та ко­маш­ня ко­по­шиться, од­но на од­но­го нас­ту­пає, зi­хо­дяться, ро­зi­хо­дяться, го­мо­нять, кри­чать, - i лю­ди, й па­ни, i мi­ща­ни; сту­ко­тить, гур­ко­тить. Той своє про­дає, той при­цi­няється до чу­жо­го. Двi мо­ло­дич­ки гар­ненько цо­ко­тять уд­вой­зi, а тут дiт­во­ра зма­гається - чо­гось не по­дi­ли­ли. Пе­ре­куп­ка, як жар, чер­во­но­ли­ця, ста­ла про­тив сон­ця, бряж­чить ко­ра­ля­ми та ви­гу­кує: "Е, е! Ко­ра­лi доб­рi! Ди­вiться ж бо, мо­ло­дич­ко! Ось ку­пи, моя лю­боч­ко, ку­пи, при­мi­ряй до ли­ця! Ну ж бо, ну, не со­ром­ся!"- зви­ва­ється во­на ко­ло пов­но­ви­дої, гар­ної мо­ло­ди­цi у бi­лiй со­роч­цi i в зе­ле­нiй хуст­цi. Мо­ло­ди­ця не хо­че, а во­на та­ки за­че­пи­ла їй за шию на­мис­то та кри­чить:

- Ди­вiться, ди­вiться, доб­рi лю­ди, що в ме­не мо­ло­ди­ця, як ка­ли­на, як яб­луч­ко, як дi­воч­ка, як па­ня­ноч­ка!

- Та пус­тiть ме­не, бог iз ва­ми! - од­би­вається мо­ло­ди­ця. - Я й ва­ше на­мис­то пор­ву! Отеє справ­дi! Чо­го це ви на ме­не на­па­лись?

А са­ма за­со­ро­ми­лась, по­чер­во­нi­ла, як ви­шенька, i до­сад­но їй, очи­цi бли­щать, i смiється.

Москаль, що якесь ста­ре за­лi­зо про­да­вав, за­ди­вив­ся, сто­їть i всмi­хається, i не чує, що жва­вий мi­ща­нин у че­мер­цi штов­ха йо­го: "Моск­ва, моск­ва! Чи про­даєш за­лi­зо?"

Постояли ми там го­ди­ну, а мо­же, й бiльш. Якась прис­тар­ку­ва­та па­нi до нас iде.

- А чи не­ма тут та­кої мо­ло­ди­цi, щоб по­мi­сяч­не зго­ди­лась?