Сестра

- Братику мiй, го­луб­чи­ку! Не­хай же ме­не гос­подь ми­ло­се­р­д­ний бо­ро­нить, щоб я з то­бою в свар­ку за­хо­ди­ла, - ка­жу. - Що твоя жiн­ка ме­не оби­ди­ла, я їй те да­рую, тiльки важ­ко ме­­нi на сер­цi, бра­ти­ку мiй! Не­хай поп­ла­чу, - по­лег­шає.

- Не плач, сест­ронько, го­дi!

- Я, бра­те, хо­чу вас по­ки­ну­ти.

Вiн так i стре­пе­нувсь:

- А де ж ти бу­деш?

- Пiду слу­жи­ти!

- Що се в те­бе за дум­ки та­кi, сест­ро! Зглянься, на бо­га! - по­­чав вго­во­ря­ти та вмов­ля­ти, й жiн­ку при­вiв, - i во­на про­сить:

- Не ки­дай нас!

Почули дi­ти. Бо­же! Як ки­нуться до ме­не та в плач!

- Тiточка на­ша лю­бенька! Хо­че нас ки­да­ти! Не ки­дай, ми то­бi бу­дем го­ди­ти, ми те­бе ша­ну­ва­ти­мем!

Що про­тив ко­го, а про­тив дi­тей я й не зго­во­рю. При­гор­ну­ла ма­лих до сер­ця та тiльки пла­чу.

А брат ду­має, що то вже я роз­ду­ма­лась, дя­кує:

- Спасибi, сест­ро, що ти моїх дi­ток жа­луєш! Та во­ни без те­бе по­си­ро­тi­ли б, як без рiд­ної ма­те­рi.

А я та­ки маю дум­ку йти в служ­бу.

Полягали спа­ти. Я й очей не зве­ла: об­ня­ли ме­не дум­ки, та гад­ки, та жур­ба пе­ку­ча. Труд­но бу­ло й зду­ма­ти, що десь най­мич­кою ма­яти­мусь! Ма­ла й ху­до­бу, i гос­по­дарст­во своє, зрос­ла в роз­ко­шi, а до­во­диться слу­жи­ти за хлi­ба шма­ток та го­ди­ти, мо­же, i ли­хо­му, i ле­да­чо­му ко­му! Тре­ба й прав­ду, й неп­рав­ду тер­пi­ти, тре­ба при­ви­ка­ти! Заз­наю чу­жої сто­ро­ни, яка во­на є! Пе­ре­бу­ду вся­ко­го го­ря й ли­ха! Нiх­то ме­не не жа­лу­ва­ти­ме; нiх­то не ся­де, не за­жу­риться ко­ло ме­не, анi слов­ця лю­бо­го та щи­ро­го не про­мо­вить! Звiс­но, чу­жi лю­ди хоч i доб­рi, та не зна­ти­муть, яка я; а я знов їх не зна­ти­му.

Ранiсiнько-ранiсiнько пiд­ня­лась. Усi сплять; iще й на зо­рю не зай­мається, - iм­ла. Вос­таннє гля­ну­ла на дi­ток, на бра­­та. I бра­то­вої жал­ко ста­ло. Взя­ла свiй тлу­мо­чок та ти­хенько й вий­шла з ха­ти.

Iду, iду i не ог­ля­да­юсь. От i ве­ли­ка мо­ги­ла, що геть за око­ли­цею зе­ле­нiє. Зiй­шла на мо­ги­лу та й гля­ну­ла то­дi на своє се­ло; а со­неч­ко са­ме схо­дить… Се­ло як на до­ло­нi, так ме­нi в очах за­миг­тi­ли бi­лi ха­ти, ко­ло­дяз­не цям­рин­ня, розк­вiт­лi сад­ки й го­ро­ди. По­ба­чи­ла й батькiвське под­вiр'я, i ту вер­бу ку­че­ря­ву, гiл­ляс­ту, що ма­лою ще дiв­чин­кою пiд нею гра­лась. Стою i з мiс­ця не зво­рух­ну­ся, - за­ди­ви­лась. Що ме­нi там кож­на сте­жеч­ка, кож­ний ку­щик зна­ко­мi­сiнькi; див­люсь ту­ди та дiтст­во й дi­ву­ван­ня своє роз­кiш­не, i за­мiж­жя щас­ли­ве, i вдiвст­во гiр­ке - все мов по пи­са­но­му ви­чи­тую.

Куди ме­нi йти? Нi­ко­го й нi­чо­го не знаю, i сум, i нес­по­кiй ме­­не обiй­має. Чу­ла ко­лись iще од батька-по­кiй­нич­ка, що в Де­м'янiв­цi жи­вуть якiсь ро­ди­чi на­шi: ма­ту­си­на не­бо­га бу­ла од­да­на ту­ди за ко­ва­ля Ля­ща. "Пi­ду со­бi до їх, - ду­маю, - все ме­нi бу­де охiт­нi­ше слу­жи­ти, де мiй рiд ве­деться".

Iду шля­хом, - бо­юсь так, що ма­ти бо­жа! Ра­денька вже, як хто навст­рiч ме­нi бе­реться. А шлях не спить: то той стрi­не­ть­ся, то iн­ший, то во­зом їде, то йде. Вже скiльки сiл ми­ну­ла, i ко­за­чих, i панських, не за­ба­рю­юсь i не ду­же в ре­чi за­хо­д­жу: роз­пи­ту­юсь до­ро­ги в Дем'янiв­ку, по­дя­кую за хлiб-сiль та й да­лi.

Другого дня при­то­ми­лась я ду­же та й сi­ла спо­чи­ти в хо­лод­ку пiд вер­бою. Ок­ру­ги ме­не то жи­то по­ло­вiє, а в жи­тi куп­ка льону го­лу­бо цвi­те; то яч­мiнь ко­ло­ситься; од­да­ле­ки гай­ок си­нiє, пi­со­ча­ний шлях уго­ру зак­ру­чується, як зо­ло­та нит­ка; день бог дав жар­кий, i вi­те­рець не дмух­не - ти­хо; тi­ль­ки якась пташ­ка са­ма со­бi ще­бе­че, на­че моя ду­ша бi­до­ла­ш­на, та гу­дуть бджо­ли по­над па­ху­чою греч­кою.