Сестра

Як по­чу­ла я та­кi сло­ва лас­ка­вi, аж за сер­це ме­не вхо­пи­ло. Сльози ри­ну­ли ме­нi з очей, а вiн прос­тяг ру­ку та й поб­ла­го­с­ло­вив ме­не. Ба­чу, й во­на увiй­шла: ста­ре­сенька, ма­ле­сенька, лед­ве од зем­лi вид­но, а ще чуй­ненька, го­вiр­ка.

- Оставайся в нас iз бо­гом, мо­ло­дич­ко, - ка­же. - Ти мо­ло­де­нька, то й ха­ту на­шу роз­ве­се­лиш, i вну­чеч­ку мою втi­шиш. Бi­жи ли­шень сю­ди, Ма­ру­сеч­ко, до нас! Хо­ди, не со­ром­ся!.. Та­ка вже в нас со­ром­ля­жа, мов зас­ва­та­на.

Взяла за руч­ку не­ве­лич­ку дiв­чин­ку, гар­неньку, чор­ня­ве­нь­ку, що все з-за две­рей блис­ко­тi­ла оче­ня­та­ми, та й уве­ла в ха­ту.

- Пожалуй же, Ма­ру­сенько, мо­ло­ди­цю, вкло­ни­ся й по­ша­нуй.

От во­но й вкло­ни­лось, i при­вi­та­ло ме­не че­пур­ненько. А я ду­маю со­бi: "Як-то те­пе­реиьки не­бо­жа­та мої ко­ха­нi? Чи зга­­ду­ють ме­не?"

Осталась. Жи­ву в їх мi­сяць, жи­ву й дру­гий; доб­ре ме­нi так, що го­дi! Так ме­не жа­лу­ють, як свою ди­ти­ну. Ото, бу­ло, впо­ра­юсь у ха­тi, по­обi­даємо та й по­сi­даємо усi в сад­ку пiд че­реш­нею. Па­но­тець ти­хенько со­бi си­дить та ду­має або мо­лит­ви шеп­че, а то псальми спi­ває - так хо­ро­ше, гос­по­ди! Ста­ренька й па­нi­мат­ка го­мо­нять то те, то iн­ше; я ко­ло їх ту­­люсь та слу­хаю. I вну­чеч­ка ка­чається по сад­ку бi­лим клу­боч­ком, i до нас прис­ко­чить, i знов у гу­ща­ви­нi зе­ле­нiй зник­не. Ти­хенько й лю­бенько день ми­не, що так, здається б, i вiк свiй звi­ку­вав. От же все ме­нi ту­га нев­си­пу­ща! Во­ни й роз­ва­жа­ють, i роз­го­во­рю­ють.

- Не су­муй, - ка­жуть, - то грiх ве­ли­кий. То ди­ти­на пла­че, бо нi­чо­го не ро­зу­мiє, а до­рос­ла, то по­вин­на со­бi ра­ду да­ти. Не­хай по­мис­лить, що, мо­же, тра­питься й доб­ре ще в свi­тi; а здо­ров'я втра­тиш - яке вже бу­де жит­тя! Го­дi, сер­це, пос­лу­хай нас, ста­рих! От пог­лянь, який гос­подь ве­чiр дав!

А со­неч­ко за­хо­дить. Рiч­ка те­че, як щи­ре зо­ло­то, мiж зе­ле­ни­ми бе­ре­га­ми; ку­че­ря­вi вер­би ку­па­ють у во­дi вi­ти; цвi­туть-проц­вi­та­ють ма­ки го­род­нi, i ви­со­ко­вер­хi ко­ноп­лi зе­ле­нi­ють; де ко­ло бi­лої хат­ки чер­во­нiє ряс­не ви­шен­ня чи ви­со­кий кущ ка­ли­ни стрi­ху пiд­пи­рає, зак­ри­ва­ючи всю бi­лу стi­ну; а ха­ти­на ж у розк­вiт­ло­му го­ро­дi, як у вi­ноч­ку, хо­вається. I зе­ле­но, й чер­во­но, i го­лу­бо, й бi­ло, й синьо, й ро­же­во ко­ло тої хат­ки… Ти­хо й теп­ло, i скрiзь чер­во­но - i на не­бi, i на згiр'ях, i на во­дi. Гос­по­ди!..

- Сей…свiт - як ма­кiв цвiт; як-то на тiм бу­де! -ка­же, бу­ло, ста­ра, по­хи­ту­ючи го­ло­вою.

- Боже мiй, бо­же! - про­мо­вить па­нi­мат­ка сти­ха. А па­но­тець пiд­ве­де тем­нi очi вго­ру.

- Слава гос­по­до­вi! - ре­че.

Одного дня ра­ненько йду з во­дою, ко­ли на­зуст­рiч ме­нi чо­ло­вiк. Гля­ну­ла, - та се ж Тро­хим Ри­бець, iз на­шо­го се­ла! Бо­же мiй! Ма­ло ко­ро­мис­ла не впус­ти­ла, i сло­ва не про­мов­лю - зра­дi­ла. А вiн:

- Так се справ­дi ви тут? Ми чу­ли, та вi­ри не йня­ли. Брат ваш ду­же за ва­ми жу­риться. Iдеш у Дем'янiв­ку (а я, бач­те, за ко­ле­са­ми), мо­же, сест­ру по­ба­чиш, - ка­же ме­нi, - то ска­жи, що зас­му­ти­ла во­на ме­не сильне, i про­шу я її ми­лою про­сьбою, щоб до нас вер­ну­лась.

- Та чи здо­ро­вi ж во­ни там? - пи­таю пла­чу­чи. - А дi­точ­ки як? Ма­буть, за­бу­ли ме­не?

- Де вже за­бу­ли! I до­сi пла­чуть, що ви їх по­ки­ну­ли. Що ж маю ва­шо­му бра­то­вi ка­за­ти?

- Кажiть йо­му, що ду­же ме­не жал­ко i но­го, i дi­ток, i сер­це моє в'яне… а вже до йо­го не вер­нусь! Шко­да ме­не вмов­ля­ти, а си­лу­ва­ти - тож не знаю, хто ме­не при­си­лує.

- А тут же вам доб­ре?

- Так-то доб­ре, що й ска­за­ти не мож­на! - та й роз­по­вi­даю йо­му, де я слу­жу.

- Зайдiть ли­шень, - ка­жу, - то я не­бо­жа­там яко­го гос­тин­ця дам. Ска­же­те: тiт­ка прис­ла­ла.

От там узя­ла кiлька гро­ше­нят, то те ку­пи­ла, то те, - шлю їм. Про­вод­жу то­го чо­ло­вi­ка за се­ло та пла­чу-пла­чу!