Сестра

Коли ми тут сва­ри­мось i ми­ри­мось, у во­ро­та хтось во­зом уїжджає. Гля­ну­ла та й очам своїм вi­роньки не йму. Се ж мiй бра­ти­чок рiд­не­сенький!

Вибiгла до йо­го:

- Братику, мiй со­ко­ле! А ме­нi ка­за­ли, що ти ду­же гнi­ва­є­ш­ся на ме­не!

- Нi, сест­ро моя рiд­на! - го­во­рить. - Так уже я звiв­ся, що анi гнi­ва­тись, анi жал­ку­ва­ти нi на ко­го не маю! Нуж­да ме­не зста­ри­ла i зв'яли­ла.

Бачу я з пер­шо­го пог­ля­ду, що вiн зов­сiм iз ли­ця спав, аж по­чор­нiв. А який же то па­руб­ком був! I ве­се­лий, i пов­но­ви­дий, як мi­сяць… Так ме­не й об­ли­ли сльози.

- Чого те­бе гос­подь при­нiс, бра­те?

- Здумав со­бi та й поїхав. Ду­же вже сум ве­ли­кий на ме­не на­пав. Хо­тiв те­бе по­ба­чи­ти й свi­ту бо­жо­го по­ви­да­ти.

Сiли ми в бра­мi та й го­во­ри­мо со­бi, жу­ри­мось, i час нам не змиг­неться. Вiн ме­нi опо­вi­дає, яке в йо­го убо­жест­во нас­та­ло, i як жiн­ка, хоч i лю­бить, та нес­по­кiй­на ду­же, i як дi­точ­ки рос­туть i ме­не зга­ду­ють. По­чу­ли од лю­дей, де я i що, як про­жи­ваю, то ра­дi­ли так, що гос­по­ди!

Я й ка­жу йо­му:

- Братику мiй ко­ха­ний! Ти в ме­не один у свi­тi: ти в ме­не й батько, i ди­ти­на, i ро­ди­на. По­ки зду­жаю я пра­цю­ва­ти, пра­цю­ва­ти­му для те­бе та для твоїх дi­ток. Не­ма в ме­не те­пер нi­чо­го, тiльки два кар­бо­ван­цi, за­роб­ле­нi в па­нiв, та не знаю, чи од­да­дуть, а хо­чу я зго­ди­тись на рiк. Во­ни ме­не вмов­ля­ють ос­таться, то не­хай да­дуть ме­нi на­пе­ред гро­шi… От вiзьмеш та й спра­виш со­бi, що там най­хут­че то­бi тре­ба.

- Спасибi, сест­ро!..

А сам аж гнеться.

Я пiш­ла до па­нiв. Тiльки на по­рiг, а ста­ра й пи­та:

- Чи ос­та­неш­ся? Що те ли­хо зга­ду­ва­ти! - ка­же. - Моя доч­ка нi­ко­ли те­бе оби­жа­ти не бу­де: се во­на так щось iз нез­до­ров'я.

- Та ко­ли ти оби­жаєшся, - про­мо­ви­ла доч­ка, - то я й не до­­торк­нусь до те­бе.

- А як же ме­нi, пан­ноч­ко, не оби­жа­тись? Хi­ба се ви ме­не по­жа­лу­ва­ли, чи що, щоб я вам дя­ку­ва­ла?

- Та вже го­дi, - пе­ре­би­ває ста­ра. - Го­дись на рiк. Що схо­чеш?

- А я хо­чу двад­цять кар­бо­ван­цiв, - ка­жу. - Дас­те, то зос­та­нусь, а нi, то пi­ду де в дру­ге мiс­це слу­жи­ти. I гро­шi хо­чу всi на­пе­ред.

Вони по­ча­ли тор­гу­ва­тись: i ду­же до­ро­го, i гро­шi не мож­на ра­зом. А я, як ска­за­ла, то й не одс­ту­па­юсь од сво­го сло­ва.

- Ну, - ка­жуть, - нi­чо­го з то­бою ро­би­ти. Да­мо двад­цять руб­лiв, тiльки, не всi ра­зом. Дай свою бумагу, а то­бi ось п'ятнад­цять кар­бо­ван­цiв.