Розділ «Князь Ігор»

Над   його   головою звився  гарапник.  Але  не  встиг   він упасти на  ніжне жіноче тіло,   як  Настя вихопила зі  складок   сорочки  невеликого  кривого  ножа  і  наставила  собі проти серця.

— Хане!  — гукнула голосно. — Зупинись! Кого б’єш? Один удар  — і не  стане твоєї  русокосої жони, твоєї  відради і втіхи! Чи  ти подумав, хто милуватиме тебе,  хто цілуватиме тебе,  хто привітає, коли повернешся з походу? Хто пригорне  і приголубить, коли ти ляжеш у холодну постіль старого вдівця? В чиї  очі  заглянеш, коли важкі думи  обсядуть твою сиву  голову, і хто зігріє  твою  стару  кров у довгі  зимові ночі? Чи  подумав ти про  це?  Якщо подумав, тоді  бий!

Вона знала, що  робити і що  казати.

Туглій, мов  заворожений, прикипів поглядом до тонкого блискучого леза.  Гарапник здригнувся і впав  додолу. Ханові губи  затремтіли, а брови сивими дугами полізли на  лоба.

— Настуню! — вигукнув він,  простягаючи до примхливої і своєвільної дружини руки. — Не  треба!  Зачекай! Я пожартував!  Давай поговоримо ладком! Ти  ж  знаєш, як  я  кохаю тебе! Справді — ти моя  єдина радість і втіха! Хіба  я посмію хоч  пальцем зачепити тебе,  люба  моя!  Та  швидше я голову дам  відрубати, ніж  ударю   тебе!  Тільки будь  моєю і  більш нічиєю — і  ти  купатимешся, поки я  живий, у розкоші й щасті!  Настуню!

Настя подумала трохи, мовби вагалася і зважувала почуте,  потім відвела ножа від грудей  і пожбурила додолу.

— Хане  мій!  — Її білі  руки  простяглися наперед, як  для обіймів. — Хане  мій!

Туглій з радісним стогоном кинувся до неї:

— Настуню!

Між  ними знову, як  це  бувало не  раз,   запанував мир. Туглій роздягнувся,  і  вони забралися на  м’яке ложе, під пухкі  ковдри з верблюдячої шерсті.

— Весело було  у Кончака? — спитала Настя, щоб  звести розмову на  інше. — Надудлилися вина скільки хотіли?

Туглій плямкнув губами, покрутив головою.

— Вино те скоро крівцею проллється...

— Як  то?

— Кончак замислив велику війну з урусами... Нині обрали   його   верховним ханом... Як  тільки ляжуть на  землю сніги і стануть ріки, підніметься весь  Половецький степ... І здригнеться Руська земля!

У Насті стиснулося серце. Ні,  не забула вона рідної землі! Не  забула!  Іноді така  туга  найде — хоч  у Тор  головою кидайся. І тоді стають перед очима зелені береги сріблястого  Сейму, пахнуть у груди  духмяними пахощами скошені трави на  левадах та  гіркі  дими осінніх багать на  городах, відізвуться гострим болем рідні  голоси матері, батька, братиків і  сестричок... Ніде правди діти, звикла вона за  три роки, проведені в ханській юрті, і до ситої їжі,  і до гарного одягу, і до прикрас дорогих — золотих перснів та сережок, срібних заколок, бурштинового намиста. Та до рідної землі на  крилах летіла б  — щоб   хоч  одним оком уздріти її,  на рідні  стежки-доріжки поглянути, зі своєї криниці води  попити, пісень солодко-тужливих дівочих послухати, що  бринять під  місяцем...

Серце її стиснулося. Вона не  забула того  жахливого зимового дня, коли зненацька, зовсім несподівано, на Вербівку налетіли половці, пам’ятає, як  закричали люди  під  шаблями  половецькими,  заревла худоба, коли  її  нападники почали виганяти з  хлівів, як  спалахнули стріхи хат  і  дим заступив сонце...

І ніколи не  згладиться з її пам’яті та  мить, коли її шиї торкнувся холодний половецький аркан, а важкий гарапник упав  на  дівочі  плечі...

Це  було  жахливо!

Скількох же  інших молодесеньких русокосих дівчаток жде  її доля? Скільки сіл попелом розвіються по  білому снігу,  скільки люду  трупом ляже  під  шаблями половецькими?