Розділ «Князь Ігор»

— Ти хочеш, щоб  Овлур  устряв у це діло? Що  ж він може зробити?

— Я все обдумала. Коли б тільки Овлурова згода... Але ж він  такий непідступний...

По  колись вродливому, а тепер змученому Рутиному обличчю промайнула гірка  усмішка.

— Ох,  Насте... Знаю, не  сліпа я,  — сохне твоє  серце за ним!  Та не  баламуть ти хлопця! Облиш! Чи  хочеш йому  ще більшого нещастя?.. Не  рівня він  тобі  ні в чому...

— Тітонько Руто, — почервоніла Настя, — не  про  те  я зараз мовлю, хоча  й не байдужий мені  Овлур, а про  те, щоб сповістити князів про  намір Кончака...

— То  ти  вибрала для  цього Овлура? Але  ж він  може  голову  втратити! Невже ти  не  подумала про  це?  Чи  не  жалко його?

— Чому не  подумала? Думала і  про   це,  всеньку нічку думала. Та  нічого іншого надумати не  змогла... Хіба  самій їхати...

— Куди тобі!

— От  бачиш? Залишається  один Овлур. Він  не  раб,  за яким пильнують десять очей, а  вільний кочівник. Він  чабан,  тому  може  під час  відгону  табунів  непомітно для  інших зникнути з  пасовиська і  за  кілька днів  домчати до  Воїня чи  Лубна і  повернутися назад... Йому легше це  зробити, ніж  будь-кому іншому. Потрібно тільки, щоб  ти  його  напоумила на  це...  Нікого іншого, крім  тебе,  він  і слухати не захоче!

— А якщо і мене не  послухається?

— Тоді  Кончак застукає наших зненацька і пів-Русі потягне на  арканах у неволю.

— Жахливо!

— Отож-бо!.. Навряд  чи  повернуся я  коли-небудь на батьківщину, та  забути рідної землі   довіку не  зможу — ні роду  свого, ні  села  свого, ні  тих  стежок-доріжок, по  яких походили мої  босі  ноженята, ні всього іншого, до чого  прикипіло моє  серце!  Нічого цього не  забути мені!  Тому  й  не хочу,   щоб гасав там, по  наших селах-хуторах, по  наших нивах та луках, хижий половецький кінь...

Рута  схлипнула.

— Я  і сьогодні, коли б  мала  силу, полинула б  додому. Хай  би  там  ні кола  ні двора — аби  на  рідну  землю!  Та ще  з Овлуром, синочком моїм   єдиним... А без  нього — ні!  Без нього мені  — смерть!  Хоча  і так  вона не за горами! Доконає мене Гнідий Кінь, ох,  доконає, хай  би  був щез!

Настя обняла її, і вони обидві заплакали.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

1

На  три  листи князя Ігоря з  проханням помиритися з сином Володимиром Ярослав відповідав коротко і сухо: «Ні!» Ігор  досадував, злився, Володимир сумував, а княгиня Євфросинія плакала, бо  шкода їй  було  брата. Після відповіді на  третій лист  не  залишилося нічого, як  з жоною та дітьми вирушити на  поклон до тестя.

І ось  перед очима Галич — столиця могутньої Галицької землі. Здалеку сяють золотом хрести на  банях Успенського собору, збудованого Ярославом. Високо здіймаються в небо на  високій горі  вали і  заборола дитинця. Гудуть   дзвони, і їхні  солодко-тривожні  звуки холодять душу.