Розділ «Князь Ігор»

Закінчувався місяць жовтень, наступав падолист. Пора було  вирушати у зворотну дорогу. І тоді  Ігор, якому ніколи не  бракувало рішучості, пішов напролом.

— Княже, завтра чи позавтрьому, якщо не зіпсується погода,  ми хочемо вирушати додому, — сказав він уранці, коли Ярослав вийшов до  спільного сніданку. — А  ми  так  і  не поговорили з тобою про  все,  що  нас  турбує. Сьогодні, княже,  ми  з  княгинею ні  на  лови не  поїдемо, ні  на  пир   не прийдемо. Стомилися ми  від усього цього та й поговорити з тобою хочемо!

Ярослав утопив пронизливий погляд своїх  примерхлих, вицвілих зеленувато-сірих очей  у молоді Ігореві, в яких  щасливо поєдналася небесна голубінь очей  матері-новгородки і  зоряна темрява прекрасно дикуватих очей   бабусі-половчанки, жони князя Олега. Подумав, пожував сухими губами, сказав коротко:

— Як  князь і  княгиня  бажають... Я  звелю обідній стіл накрити для  трьох.

Обідали у невеликій хоромині, суміжній зі спальнею князя  Ярослава. Стрільчасті вікна з олов’яними рамами, в які було  заправлене прозоре скло, виходили на  південь, і осіннє  сонце щедро заливало її теплим промінням.

Стіл  був  повен наїдків та напоїв. На  срібних та золотих блюдах лежала смаженина — ведмежатина, поросятина, курятина, гусятина. Поряд з нею  в череп’яних мисках духмяно  парувала гаряча підлива на  смак кожного — і з перцем, і з лавровим листом, і з грецькими горіхами. В полумисках біліла шаткована капуста з  морквою, тьмяніли крутобокі солоні огірки, мариновані гриби, іскрився в щільниках мед. На  дерев’яних різьблених тацях горою здіймалися скибки свіжого хліба,  підсмажених на  рижієвій олії  грінок, пухких пиріжків з м’ясом та капустою до смаженини, з маком, сиром   та  калиною до  меду.   Вина теж  було   вдосталь, а  ще стояв жбан медяної сити  та запітнілий — з холодного льоху — глек  хлібного сирівцю.

Сиділи по-сімейному, без служників і чашників, утрьох: по один бік столу  — князь Ярослав у голубому оксамитовому каптані, по  другий бік  — князь Ігор  з княгинею Євфросинією.

Їли  мало, а пили тільки ситу  та сирівець.

Виждавши  для    чемності  якийсь  час,    Ігор  рубонув з плеча:

— Княже,  настав час  повести  розмову про   те,  заради чого  ми  з  княгинею завітали до  тебе,  — про  княжича Володимира...

— Я  знав, що  приїхали ви  не  мене, старого, провідати, а заради нього, — спокійно промовив Ярослав.

— Ти не хочеш  зрозуміти, княже, що він твій єдиний син і законний спадкоємець...

— У мене є ще  один син  — Олег, — приглушено кинув Ярослав.

— Будемо відверті: ти  старий, княже, і  рано чи  пізно прийде час,  коли золотокований Галицький стіл  осиротіє[47]. Хто  ж посяде його? Невже Настасич, син  Настаськи?

— Він — мій  син! — наголосив на слові  «мій» Ярослав.— Не  забувай, Ігорю!

— Тату!  — скрикнула Ярославна. — Володимир — твій син  по закону! Ні  Бог, ні люди  не зрозуміють тебе,  якщо ти посадиш після себе   Олега!   Володимир —  законний  твій спадкоємець, і ти повинен помиритися з ним  і визнати його за сина!

— За  сина!  — гнівно вигукнув Ярослав. — Та  чи  знаєте ви,  що  він  засилав послів до  короля польського та  короля угорського, щоб  заручитися їхньою підтримкою на випадок моєї   смерті?! Ніби не  відав, недолугий, що  вони тільки й ждуть  цієї  нагоди, щоб  загарбати Галич!  Вони й зараз роздерли б,  розшматували б Галицьку землю, та  бояться моєї сили!  Бо  я підпер гори  Угорські своїми залізними полками, бо я замкнув на замок Сян і Буг!.. Він знюхався з галицькими боярами-можновладцями, що по багатству перевищують князів і прагнуть відокремитися від мене, хочуть  самі  стати князями! Вони вже  не раз  виступали проти мене!  Вони підняли проти мене повстання, спалили на вогнищі жінку, яку я палко кохав, — Настю...

— А мати? — прошепотіла Ярославна бліднучи. — Як же їй було,  бідній?

Ярослав не  відповів на  її запитання, а повів далі:

— Вони погромили мій  дім,  погрожували мені  смертю, кинули в  поруб мого   сина Олега, порубали мою  челядь!.. І все це робилося з благословіння Володимира і його  матері княгині Ольги Юр’ївни, які  не  розуміли, що  боярство — то найбільший ворог князів і  держави нашої. Половці  б’ють нас  ззовні, бояри — зсередини... Галицькі бояри, як  ті криваві  собаки, ладні  розірвати моє  князівство на  шматки, перебити князів, сплюндрувати городи, пограбувати наші добра,  винищити наших дітей!..  У вас  п’ять  синів. Хто знає, як складеться їхня  доля, — чи не впадуть їхні голови під сокирами зажерливих можновладних бояр, яких  навіть мені  важко приборкати!..[48]  Володимир не розуміє, що  він потрібен їм тільки до того  часу,  поки вони не знищать мене, а як  упаду я,  упаде  й  він!  Він  слабший за  мене і не  зуміє  загнуздати їхню  сваволю!.. Хіба я про  себе  дбаю?  Я вже старий чоловік. Звичайно, і в старості є свої  радощі, та  не  вони змушують мене чинити так,  як  я чиню. Я думаю  передусім про  те,  як уберегти Галицьке  князівство  від  загибелі, від  занепаду. Я все  життя зміцнював  його,  збагачував, розбудовував, і воно стало  наймогутнішим на Русі.  З ним тільки Володимиро-Суздальське князівство може  зрівнятися силою. Це  два крила Русі,  що  несуть наш  народ у майбутнє. Київ занепадає,  бо самі  князі, гризучись за нього, як  собаки, сприяли і сприяють цьому. Чернігів здавна суперничав з Києвом і намагався перейняти його  значення як  осереддя Русі,  але  ж ніколи не  щастило йому зробити цього. Переяслав ледве тримається під ударами половців, а ваше  Новгород-Сіверське князівство занадто бідне  і слабке для того,  щоб  впливати на долю  всієї  Русі... Залишається Галич і Володимиро-Суздальське  князівство. Два крила Русі! Уявляєте, що може  статися, якщо комусь пощастить підтяти їх? А ненажерливе галицьке  боярство заповзялося зробити це.  І допомагає йому  Володимир, бо  в  боротьбі проти брата Олега опирається на боярство... Ось  чому  я  прогнав Володимира! Поки  він  не зрозуміє цього, поки не дасть  клятви, що не підніме руки  ні на мене, ні на Олега, до того  часу я не зможу простити його і взяти в своє  серце...