Розділ «Князь Ігор»

Трат  тим  часом підвівся, безтямно глипнув на  людей, в очах  яких  уздрів  сміх  і глум,  бо вони глумилися з нього все життя, відколи він  себе  пам’ятає, з самого малку, і, не  тямлячи себе, кинувся вслід  за Овлуром до юрти.

— Я уб’ю тебе,  уруський вишкребку! — заревів, видобуваючи зі шкіряного чохла  широколезого ножа.

У  юрті  враз  зчинився крик. Стіни із  старенької повсті задвигтіли, затріщали. Вслід  за  тим  з неї  вискочили обоє  — батько  й  син.  Власне, вискочив  один  Овлур   з  піднятим над  головою Тратом і  двигонув батька ще  далі,   ніж  перший раз.

Трат  покотився під ноги родовичам. Потому, проклинаючи  все  на  світі  — і жінку, і сина, і самого себе, — пошкутильгав до білої  Кончакової юрти.

— Я знайду на тебе  управу!  Ти  не битимеш більше батька! Начувайся! — помахав він  кулаком.

Настя отерпла. Бути біді!  Хани розправляються з  непокірними безпощадно.

Вона кинулася до  юрти. Рута  лежала на  шорсткій, побитій міллю кошмі і стогнала. Сорочка на  ній  порвана, закривавлена. Овлур  сидів  поряд і гладив її збасамужене гарапником плече. Погляд його  був розгублений і блукав десь далеко-далеко.

Настя доторкнулася до юнакової руки.

— Овлуре, тікай!  Трат  побіг  до хана!  Коли б не  схопили тебе...

Рута  переполошилася теж,  підвела голову.

— Ой  лишенько! Що  ж це  буде,  Овлуре! Але Овлур  мов  задерев’янів.

— Ну  і хай! — махнув рукою. — Ліпше смерть, ніж  таке життя!

— Дурненький! Що  ти говориш? Буря минеться — і знову засяє сонечко! Батько пробачить тобі... На  те ж він  батько! — переконувала Настя.

— Авжеж!  Батько! Крім батога, я  нічого не  зазнав від нього гарного! А матір  катує, мов  звірюка! Він  мені, може, й пробачить, та я йому  не  пробачу ніколи!

Настя зрозуміла його.  Овлур  був сином полонянки Рути. Вигодуваний, вихований нею, хрещений попом-невільником  і названий при  хрещенні Лавром. З  розповідей матері багато знав  про  її батьківщину — Русь, про  її села  і городи, про  вишневі садочки і повноводі ріки, про  зелені діброви і  родючі ниви, а  найбільше — про  її  людей, яких   і тут,  у Половецькій  землі, було   немало. Вивчив від  матері  їхню мову, їхні  звичаї, пісні і почувався серед  них  як  свій.  Знав, що   жінка там, у  порівнянні з  жінками  кочовиків,  живе вільніше, їй легше дихається, вона  там  часто  вершить усіма господарчими ділами сім’ї.  Так  здавна повелося серед  того народу. А тут,  в орді,  навіть жінки-половчанки — безправні  і безсловесні істоти, а  про  невільниць нічого й  казати. Рута  ж  натерпілася,  мабуть, за  всіх,  — таке  важке було  її життя. Одного  Овлура любила вона  тут,  один  Овлур був тим  промінчиком, що  манив її до себе  серед  безпросвітного  мороку і  тримав на  світі. А  син платив їй  взаємною любов’ю. За  неї  він  був ладен на  все.  Навіть на  батька руку підняв через  неї...

І це  було  найстрашнішим злочином. Половецькі звичаї такого не  прощали.

— Овлуре, тікай!  — мало  не закричала Настя. — Ти краще  за  мене знаєш, що  тебе  чекає, як  розправляються хани з непокірними!

Овлур  стиснув рукою лоба  і мовчав. Рута  теж  то благала його  тікати, то  раптом ставала безтямною і безсловесною.

Настя не  знала, що  робити.

— Божевільний, тікай!  Сідай на  коня — і в степ!