Розділ «Князь Ігор»

Коли верхівець завертав назад і припинив коня, Овлур крикнув йому:

— Джигіт, у вибалку, на  засохлому грудді, тихіше їдь, прошу тебе! Бо  й печінку відіб’єш!

Широколиций джигіт вищирив білі  зуби, засміявся.

— Тримайся! Промчу, як  вихор!  Припиняти не  буду  — повеселю хана  Кончака і його  гостей!  Пай-пай!

Овлур  гірко скривив рота  і ще  міцніше стиснув вірьовку.  Назад  джигіт справді мчав,  як   вітер, весь   час   б’ючи коня гарапником і  ногами під  боки. Зупинився за  кілька кроків перед Кончаком, сплигнув додолу і шаблею перерубав  вірьовку.

Овлур не  подавав ознак життя. Кожух звисав з  нього клаптями, обличчя заюшилося кров’ю. Лежав мовчки, мов мертвий.

Рута  підвела голову, підповзла до сина і закричала:

— Синочку! Що  ж вони зробили з тобою!

Від того  крику Овлур  здригнувся, з його  грудей  вирвався  болісний стогін. Клапті кожуха заворушилися — юнак силкувався підвестися, але  не  міг.

— Матінко, ти?  — намагався впізнати її крізь кривавий туман.

— Я,  синочку, я...  Ось  підведуся, допоможу тобі...

Вона справді знайшла в собі  сили підвестися, стати  на ноги, але  як  не  силкувалася, а підняти сина не  змогла.

Тоді  Настя гарикнула на  молодих джигітів, що  стояли поблизу:

— Чого витрішки продаєте? Допоможіть жінці!

Кончак мовчки кивнув головою, і джигіти обережно підняли Овлура на руки, понесли в юрту.  Рута  поволі подибала за  ними. А Настя стримала себе, хоча  їй  теж  хотілося бути зараз там,  у юрті.  Тепер, коли небезпека для Овлура минула, вона подумала і про  себе.  Що  скаже на  все  це  хан  Туглій? Що  то буде?

3

Туглій  повернувся від Кончака, коли стемніло, добре  напідпитку. Важко ввалився до юрти, дихнув вином і кумисом. Широкий вид  його  був  насуплений, очі  налилися кров’ю, рідкі  сиві  вуса  наїжачилися, товста шия почервоніла, мов  у півня гребінь. У руці  він  мав  замашного гарапника.

Настя  миттю схопилася з  м’яких подушок, і  від  того різкого руху заколивалося жовтаве полум’я лойової свічки. З  її округлих білих  плеч  вільно спадала гаптована шовком тонка лляна сорочка виробу київських умільців.

Туглій ступив крок наперед і зловісно прохрипів:

— Хр-р!   Хр-р!   Ну,   негіднице-повійнице!  Ось   так   ти бережеш  чоловікову  честь!   Робиш  мене,  хана,  володаря цілого степу, тисячних отар  і табунів, повелителя племені, посміховиськом перед  усім  народом половецьким! Що  надумала!   Заступатися  привселюдно  за   якогось  шмаркача, жебрака, чабана! Та  я  тебе  саму  накажу прив’язати коневі до  хвоста і голою пустити в  степ!  І ніхто  тебе  не  порятує! Ніхто  не   заступиться!  Та   я   з  тебе   живої  шкуру  спущу! Хр-р!   Хр-р!..