Розділ «Князь Ігор»

— Я не  прошу великого хана  відступитися від  власного слова. Я прошу лише  зберегти життя цьому  хлопцеві. А як — то вже  турбота самого великого хана.

Дві  пари очей   — хижі,   брунатно-коричневі — ханові  і великі, ясно-голубі — Настині — якусь мить  мовчки змагалися між  собою. І це  змагання було  явно не  на  користь Кончакові, і його  сувора, вовча  натура почала поволі танути, м’якшати, поступатися перед вродою і волею цієї  незвичайної   уруски. «І  треба ж,  —  подумав Кончак,  —  щоб така красуня дісталася отому  старому бовдурові Туглію!  Яка  несправедливість! Ой-бой!»

А вголос промовив:

— Буде  так,  як  уже сказано, — треба  провчити непослуха. Та  й іншим наука!.. Але  пустимо коня не  в степ, а проженемо по  стійбищу, щоб  усі бачили, що  чекає того,  хто не поважає старших!

Настя зрозуміла, що  на більше розраховувати не можна. Однак і це була значна уступка з боку  хана.  Її потрібно було розширити і узаконити прямою згодою Кончака.

— Дякую, ханочку, — сяйнула білками Настя. — Звичайно,  по стійбищу хай протягнуть — в науку  іншим... Про  одне прошу — дозволь принести йому  одяг, який я захочу.

Кончак засміявся.

— Одяг? Він  і так  не  голий... Але  коли вже  тобі  так  хочеться, то неси.

Поки ханські охоронці лаштували коня, шлею на  нього та вірьовку, щоб  прив’язати жертву, Настя метнулася в юрту, де в напівзабутті лежала Рута, шепнула їй,  щоб  не хвилювалася  за  сина, бо,  мовляв, вона все  зробила, щоб  урятувати його, схопила Тратового старого, але  досить міцного кожуха і валянки, заячого малахая і вибігла надвір. За  нею  виповзла з юрти  Рута.

Настя схилилася до Овлура.

— Одягайся! Взувай валянки! Та швидше, поки ті бузувіри  не  потрощили тобі  кості!

Здивований Кончак спочатку хотів  заборонити юнакові так  одягатися, та,  згадавши, що  він  сам  дозволив принести вдяганку, махнув рукою — е-е, хай!

Ханські охоронці підвели коня,  запряженого в  шлею, накинули попід руки  Овлурові міцну вірьовку, прив’язали до барка. Один з них  скочив коневі на  спину, вйокнув:

— Вйо!

Юрба роступилася. Кінь рвонув з копита і пішов чвалом. Овлур  ухопився за  натягнуту, мов  струна, вірьовку, підтягнувся на  руках, щоб  уберегти голову від  ударів  об  землю. Кожух і валянки захищали його  тулуб  і ноги.

— Вйо!  Уля-ля-ля!  Уля-ля-ля!  —  заверещала  юрба.  — Вйо!  Вйо!

Для  всіх,  крім  Рути  і Насті, це було  захоплююче видовище.  Очі  палали, роззявлені роти  кричали, понукали верхівця  гнати швидше, хоча  той  і так  мчав  шпарко — аж курява здіймалася вслід  за ним.

Стійбище  розкинулося  понад  Тором  на   цілу   версту. Наїжджена курна дорога, обабіч якої  вишикувалися юрти  і похідні вози  з вежами-юртами на них,  пролягала по узвишшю, і  всім  було  видно, як  за  верхівцем підстрибувала на вибоях темна згорблена постать юнака.

Живий?

Овлур  був живий, хоча  відчував, що  тримається з останніх сил.  Земля, яку  він знав  змалечку і по якій ходив  не раз, тепер йому  була  ворожою, вона била  його  в спину, в лікті, в ноги, товкла і гамселила зі  всіх  боків. Коли б не  кожух, валянки і  шапка, то  не  витримав би  й  половини  шляху. Дякувати Насті — поки що  він  живий!