Розділ «Князь Ігор»

Надворі давно вже  буяв  сонячний літній день, а в юрті прохолодно, стоять густі  сутінки, коливаються похмурі тіні.  Сюди крізь подвійну повсть проникає  зовсім небагато приглушених звуків  гамірливого половецького стійбища — хіба  що  плач   дитини чи  далекий тупіт  кінських  копит,  і коханій жоні   хана   Туглія не  хочеться вставати  і  поринати в  безладну і  безглузду метушню  чужого і  ненависного життя.

За три  роки неволі Настя звикла до розкошів, до ситості й неробства, бо була  не  рабинею, як  інші  її співвітчизниці, а катуною[46] хана, однак до чужини так  і не звикла. Дітей  від хана  не  мала  і жила тільки для  себе, ні  в гріш  не  ставлячи ні  свого старого чоловіка, який  упадав біля  неї  і  мало   не носив на руках, ні його  рід,  ні всю  половецьку орду.  Користуючись сліпою любов’ю Туглія, вона  робила що хотіла,  — ні в чому  він  їй не  перечив. Мала гарний одяг, золоті прикраси,  смачну їжу  і  вдосталь часу  для  спання,  видивляння  у бронзове дзеркальце чи  для  теревень зі  своїми рабинямиземлячками.

Вона подумала, вставати чи  ні,  — і не  встала. Прислухалася до  сюрчання степового цвіркуна, що  вів  свою  безконечну пісню десь  під  килимом. Тут  і  цвіркуни не  такі, як  дома. Домашні жили під  піччю і тихо  заколисували — сюр-сюр... А  тут  голосисті, як   півні,  заведуть спів   —  не заснеш.

Не  цікавив її і приїзд багатьох ханів, про  що  вночі розповів їй  Туглій, не  змусив засвіт  вилізти з теплого м’якого ложа,  притьмом  вискочити  із  затишної  юрти.  Чи   й  не диво  — хани!  Мало вона їх перебачила за  ці  роки!  Такі  ж кочовики, що  кохаються в конях, вівцях, худобині, як  і всі інші. Хіба  що  ситіші та одягнуті краще.

Вона повернулася на  другий бік  і заплющила очі.

Та  подрімати не  пощастило. Раптом недалеко пролунав пронизливий жіночий крик і змусив її схопитися. По  голосу впізнала — кричала тітка  Рута, невільниця з Переяславщини,  сорокарічна дружина Туглієвого наймита-пастуха Торіата, або  по-простому Трата, як  звали його  всі родовичі, тобто  Гнідого Коня, бо саме  так  він  прозивався.

Кричала Рута. Це, правда, не  було  дивиною. Мусила кричати, бідна, бо навіжений Трат, коли йому  щось входило в голову, частенько хапався за віжки чи обротьку і ганявся за нею  довкола юрти, а траплялося — бив смертним боєм. Бив за те, що  був бідний і не бачив просвітку в своєму нужденному житті, бив, що взяв  у жони уруску, бо за половчанку  не  мав  змоги заплатити калим, бив  за  те,  що  народила йому  тільки одного сина Овлура, якому, отже, теж потрібно, коли захоче  женитися, готувати калим, і не народила жодної дівчини, яка  принесла б  йому  багатство, коли б  виходила заміж.

Хтозна, яка   була  причина сьогодні, але  Рута  кричала, ніби  її вбивають до смерті. Тож  причина, мабуть, була  з поважних.

Настя поспіхом накинула на  себе  барвистий халат, вискочила надвір.

Біля  Тратової юрти  юрмився натовп. Однак ніхто  й пальцем  не повів, щоб  порятувати нещасну. Трат  звалив Руту на землю і періщив гарапником нещадно, ніби  тварину.

Настя розштовхала людей і прожогом кинулася наперед, щоб  прининити це  бузувірство.

Та  тут  з  протилежного боку   вискочив  задиханий  від швидкого бігу  вродливий кремезний юнак і  повиснув на Тратовій руці.

— Батьку,  що   ти   робиш!  Отямся!  Зупинись!  Не   бий матері.

Це  був син  Трата і Рути  — Овлур. Йшов йому  дев’ятнадцятий рік, і  ставав він  дужим вродливим  парубком.  Від матері успадкував густе,   злегка кучеряве волосся, прямий ніс,  білу  шкіру, а від  батька — чорні брови та виразні карі очі.  Настя давно запримітила хлопця, але  він  не  звертав на неї  ніякої уваги.

Трат  заверещав:

— Геть! Відпусти мене!  Як  смієш перечити батькові! Овлур  не  відпускав.

Трат  лівою  рукою ударив сина в обличчя.

— Геть-но, щеня!

Овлур  спалахнув. Не  тямлячи себе, вхопив батька за поперек, підняв над  собою і щосили жбурнув у натовп. Трат гепнувся на  землю і заскиглив від  болю. А Овлур, не  глянувши в його  бік,  узяв матір  на руки  і зник за пологом юрти. Все  це  трапилося так  швидко, що  ні  Настя, ні  родовичіполовці не встигли й охнути. Такого ще не бувало!  Щоб син підняв руку  на  батька?! Щоб посмів перечити йому?!  Щоб порушив стародавній звичай степовиків — покорятися батькові, покорятися старшому, покорятися беєві  та ханові?!  Ні, такого, достеменно, ще  не  бувало!

Всі чекали — що  ж буде  далі?