Розділ «ОКСАНА»

Стоять рядочками семінари, пустили очі по долівці. Все примовкло, тільки лунає на всі мури гарний, гучний голос сивого. І чуть у тому голосі і просьбу, і смуток, і докори. Візьмуться іскрою старі очі, насупляться брови та й знову розправляться, і сяє в очах уже журний блиск, а голос оддається щиро та тепло.

І одбивається той блиск журний в молодих очах, що вниз опустились і місця собі не мають.

А серед класу безсоромно, як жива спокуса, прямо перед директором, повивертались Щурові калоші... І боязко одводять од їх семінари очі, щоб не вийшло гріха.

Виговорився директор, і одлягло йому од серця.

- Ну, признавайтеся ж тепер, хто це підняв усю бучу? Кого це обворожила та сама Оксана? - смутним уже жартом обізвався директор. Якось уже й він довідався про Оксану.

Бурсаки повеселіли.

- Ви, Байда? Ви, Палієнко? Ви, Заверталюк? Верховод? Чилий? - Допитливо позирав на кождого директор.

Накликані осміхалися.

- Ні,- коротко одповідали стиха.

- Хто ж такий?

Всі шукали очима Щура, а Щура не було - за шафу сховався.

Зрештою - знайшли.

- Ну хто ж там такий - виходьте! - гукав директор.- Сором ховатися - умів бешкетувати, зумій і відповідь казати.

Щур не одгукувавсь.

- Допоможіть слабодухому! - промовив до бурсаків директор.

Двоє бурсаків узялись за Щура. Легенько, лагідно, як на операцію, взяли вони Щура під руки й почали виводити із-за дошки перед очі директорові.

- Що таке? Цього бути не мусить! Щур?

Директор не йняв віри своїм очам.

Щур, зціпляючи зуби, мовчки опирався босими ногами об мостину, немов його тягнули до ополонки.

Хлопці кусали губи: од сміху їм рвало груди, виступали на очі сльози, як роса, проте всіма силами кріпились. Щур побачив свою несилу, перестав змагатися, опустив руки, присмирів - стоїть як ягня.