Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

– Ну так, розумію: я старий роками, тебе давним-давно прозвали Сигізмундом Старим… Ми підходимо один одному так само, як лівий і правий чоботи, я розумію.

– Так чого ж ти боїшся?

– Річ у тім, мій королю, що ті нові блазні, суперництва яких я час від часу побоююся, набагато більш покладливі та слухняні, ніж я, твій старий вірний дурень. Та й королева їх більше любить…

– Замовкни, ти надто знахабнів! – приструнив король Станьчика.

– Такий привілей усіх дурнів! – вигукнув той і голосно розреготався.

Польські землі, літо 1543 року.

Дмитро Вишневецький не знав, як бути. Те, що Бернард Претвич робив для захисту довірених його опіці земель, дуже правильно – однак цього явно недостатньо! Сенс зведення численних прикордонних сторожових постів губився просто на очах: розгадавши цей задум, татари проникали тепер на територію Польщі й Литви не величезною ордою, а невеликими кінними групками. Отже, для захисту південно-східних територій потрібні не окремі дружини й посполите рушіння, що мобілізовувалося у випадку крайньої потреби, а добре навчена армія, і молодий княжич готовий був її очолити. Але на створення й утримання постійного війська потрібні кошти. А де їх взяти?!

Хіба що Його королівська величність розщедриться…

Минали дні й місяці відтоді, як Бернард Претвич відправив до Кракова свій звіт, але відповіді Сигізмунд не давав. Лише з королівської канцелярії прийшло коротке повідомлення, що звіт розглядається найуважнішим чином, але рішення про долю Дмитра Вишневецького все не приходило. То, можливо, король не одержав усіх паперів?! Або ж не вважав за потрібне запросити на службу невідомого йому воїна?! Хтозна…

Дмитро вирішив поговорити про цю справу з батьком. Розпрощавшися з Претвичем, відправився у Вишнівець. По дорозі так і сяк уявляв, що саме скаже князеві Івану Михайловичу. Думав, як би обставити свою пропозицію, щоб не скривдити його. Дуже розраховував на підтримку княгині Магдалени: та просто мріяла, щоб старий князь остаточно полишив оборонні вилазки на ординців, що час від часу проривалися на їхні землі, й засів удома.

Переживаючи за долю своїх грандіозних планів, Дмитро мчав додому у скаженому темпі, майже не відпочиваючи. Лише відчувши, що і його козаки, і навіть коні знесилені, погодився зробити вимушений привал. Ледь розсідлавши коня й сердито відсунувши нашвидкуруч зібрану їжу, піднесену вірним Охрімом, княжич буквально звалився в стіг запашного сіна на околиці безвісного хутора. Тут і забувся в тривожному сні…

А наснився йому рідний Вишнівець, охоплений вогнем. Татари грабували садибу, вбивали людей. Дмитро бачив усе немовби з верхівки високої ялини, але спуститися звідти на землю й допомогти нещасним чомусь не міг. Він виглядав батька, але його ніде не було видно. От кляті ординці погнали геть зв’язаних попарно й короткими низками бранців, але серед них його рідних і близьких також не було.

Де ж усі вони?! Вціліли чи ні?!

Дмитро намагався розгледіти обличчя вбитих і поранених, але навіть серед них не виявив батька. Що ж сталося?! Можливо, князь у поході й ні про що не здогадується…

Потрібно поспішати!!!

А раптом батько повернеться із чергової вилазки втомленим і вимотаним, як часто траплялося в останні роки, і, навіть не відпочивши як годиться, одразу знову кинеться переслідувати бусурман?! Цього не можна допустити!!! Прокидайся!!! Прокидайся, Дмитре, твоєму батькові загрожує небезпека, його потрібно врятувати!..

Княжич опам’ятався геть спітнілим. Козаки мирно хропіли, хто де впав, підкошені неймовірною втомою. Схиливши голови низько до землі, дрімали стоячи коні зі спутаними ногами. Відпочивала й сама природа. Над невеликим болітцем на відстані розстелився вранішній туман. Все тихо й мирно…

Дмитро мимоволі замилувався краєвидом. Але, може, весь цей спокій оманливий, і бусурмани зовсім поруч?! А в них – полонений батько…

То де ж правда: у жахливому сні чи в ідилічному спокої раннього ранку?..

Поки княжич міркував, небо посірішало, потім налилося блакиттю, і через обрій повільно виплив великий вогненний диск сонця, який птахи зустріли радісним щебетанням. Над лугом здійнявся пухнастий туман: це під дією спекотних ранкових променів роса випаровувалася з трави й квітів.