Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

При цьому княжич не забував відправляти все нові звернення до хана Девлет-Гірея з приводу батька. Зрештою, кримському владиці це, мабуть, набридло, і він поскаржився на надокучливого прохача своєму сюзеренові. Розчулений наполегливістю молодого княжича, Сулейман не осадив його запалу, а навпаки, посприяв у пошуку зниклого князя Вишневецького і його сімейства. І от Дмитро нарешті одержав довгоочікувану звістку про те, що батько його перебуває у полоні у фортеці Перекоп.

Княжич негайно попросив дозволити їм побачення. Тепер відповідь від хана Девлет-Гірея надійшла без затримок, послання правителя закінчувалося наступним чином: «Підстави для вашого прохання, священні й шановані усіма людьми у всіх країнах, без сумніву, будуть прийняті нами до уваги».

Озброївшись листами султана Сулеймана й хана Девлет-Гірея, Дмитро прибув до Перекопу саме в той день, коли у фортеці збиралися позбавити життя небезпечних злочинців, серед яких був і князь Вишневецький. Зрозуміло, страту Івана Михайловича відклали, побачення із сином дозволили. А через кілька днів знатного бранця й зовсім звільнили, оскільки із самого Стамбула щодо нього надійшло якесь таємне послання. Увечері того достопам’ятного дня княжичеві Дмитрові було велено відправлятися у Вишнівець і там чекати на повернення батька.

І ще про одну вражаючу, навіть більше того – неймовірну річ довідався при цьому княжич: виявляється, на рішення володаря правовірних – султана Сулеймана Кануні щодо долі князя Івана Вишневецького, який перебуває в татарському полоні, значно вплинула його дружина, названа Роксоланою. І це ім’я вимовлялося з незмінним трепетом.

Вишнівець, осінь 1544 року.

Незавидне становище хворого старого воїна в татарському полоні й пряма загроза страти нажахали княжича. Він уявляв батька пораненим, хворим, згасаючим у муках тілесних і сердечних. Дорікав собі за злочинне нехтування обов’язками сина.

Літо добігло кінця, дерева пожовкли, птахи зібралися у вирій. Отоді лише князь Іван Михайлович повернувся з полону. Прибув похмурої осінньої днини ближче до вечора в супроводі тихого дощику. Прийшов пішки, без коня.

Двірня злякалася, побачивши його, хоча й упізнала з першого погляду. Здавалося, додому повернулася зовсім інша людина: не могутній, сповнений сил і енергії воїн, а глибокий старець зі згаслим поглядом, вкритим сірою курявою обличчям, впалими щоками, збудженими страждаючими очима, у яких, однак, не було скорботи, а лише сама тиха радість – добродушна, стареча, терпляча, всевідаюча і всепрощаюча. Князь насилу пересував ноги, виглядав хворим і дуже втомленим. І надзвичайно тихим: він немовби прийшов із сусідньої кімнати – ніякого вітання, ніяких запитань, ніяких розповідей. Вимовив лише: «Як я втомився… Хочеться відпочити».

Від запропонованої челядниками допомоги відмовився. Сам пройшов у відбудований наполовину будинок (назвати який замком або палацом язик не повертався), сам відшукав одну зі спалень, скинув шапку й чоботи, попрямував до ліжка. Тільки тут, немовби спохопившись, підійшов до віконця, неголосно сказав збентеженому слузі, що тупцював надворі:

– Дивись мені, Прохоре, нікому не кажи, що я повернувся.

Потім упав на ліжко не роздягаючись. Попри смертельну втому, сон не приходив. Через якийсь час князь сів і повільно обмацав своє обличчя. Подумки уявив самого себе збоку: побитий життям сивобородий старець… Яке відношення має він, могутній князь Вишневецький, до цієї чужої здичавілої людини?!

І все-таки це він і є… Дуже втомлений, дещо байдужний до всього, непоказний чоловік, що тільки-но повернувся з полону. За великим рахунком, він не має нічого проти себе отакого – нового, досі невідомого. Навіть більше того, він собі чимсь подобається! Щось таке з’явилося в його вигляді, чого не було в колишнього Івана Михайловича: задоволеність?.. урівноваженість?..

А може статися, мудрість?!

У всякому разі, від колишньої його самовпевненості не залишилося й сліду. Тому хоча в нинішньому своєму вигляді князь Вишневецький був набагато жалюгіднішим і слабшим, ніж колись (і до того ж явно хворим), з ним тепер, звісно, легше було порозумітися. І це, мабуть, навіть добре!

Закінчивши досліджувати себе, Іван Михайлович сухо розсміявся, трусонув головою, потім знову ліг на ліжко і тепер уже міцно заснув.

Наступного ранку у Вишнівець примчав схвильований Дмитро:

– Батьку, мені передали, що ви повернулися, і я одразу ж…

– От же Прохор, от же базіка! Я ж сказав, щоб нікому… – незлобливо промурмотав князь, але син перервав його:

– Хвала Богові, батьку, я дочекався вашого повернення! Я такий щасливий…

– І я теж щасливий, синку.