Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

Пора їхати.

– Підйом!!! – різко скрикнув Дмитро. За кілька хвилин загін уже нісся далі. До Вишнівця під’їхали вже під вечір. Ще здаля відчули недобре: у повітрі пахло згарищем. Пришпорили коней…

Маєток дійсно виявився розграбованим і спаленим. Що не зуміли знищити татари, те з’їв вогонь. Дмитро метався попелищем як очманілий, сподіваючись відшукати хоч когось живого. Нарешті біля місця, де колись стояла невелика дерев’яна церківка, помітив купку людей і спрямував коня в їхній бік. Це виявилася батькова двірня. Угледівши вершника, перелякані челядники кинулися врозтіч, але упізнавши старшого хазяйського сина, повернулися й обступили його з усіх боків.

– Княжичу, лихо яке! Татарва напала на світанку, коли усі ще спали. Одразу ж підпалили будинки, люди вибігали на вулицю – просто під град стріл, до ординців у руки. Хто встиг – укрився в храмі, але мало хто зумів урятуватися…

– Що з моїми? – коротко запитав княжич.

– Мачуха ваша з дітьми за день до нальоту відправилася до родичів, тому нічого сказати про неї не можемо. А от батько ваш Іван Михайлович прибув з походу, коли татарський слід уже й прохолонув. І одразу кинувся в погоню.

– Як давно це було? – передчуваючи недобре, поцікавився Дмитро.

– Та ранком того клятого дня й було! Учорашнім ранком, тобто…

– Чи багато лишилося в живих?

– Та ото всі, кого бачиш! Вогонь був навкруги, хто від вогню врятувався та від стріл увернувся, того татари в полон захопили. Садибу вашу пограбували, все добро вивезли, а потім ще й підпалили… Горе яке!

Княжич слухав голосіння переляканих челядників, а перед очима вставали одна за іншою картинки нічного жахіття. Невже ж усе сталося саме так?! Сповнений дурними передчуттями, він хотів відправитися на пошуки батька негайно, однак козаки на чолі з Охрімом резонно заперечили: кидатися невідомо куди просто зараз – цілковита нерозсудливість! Так можна тільки коней загнати, а де інших відшукаєш після набігу ординців?! А піші кінноту не наздоженуть – навіть якщо врахувати, що татарські вершники йдуть із здобиччю та бранцями… До того ж, раптом цілий і неушкоджений князь Іван Михайлович повернеться додому вже цим вечором?!

Визнавши розумність таких доводів, княжич знехотя підкорився. День минув у тяжкому очікуванні, але так нічого й не змінилося: ні батько, ані хтось із його дружини не повернувся, тому наступним ранком вирушили на пошуки. На слід батька натрапили досить швидко. Отут князь улаштував привал, потім пішов невірним шляхом… Потім повернувся на підозріле місце, знайшов справжній шлях відходу бусурманів. Нарешті, нарвався на засідку: ще вчора з татарами билися. Полягло багато народу…

Серед гори трупів виявили єдиного напівживого дружинника.

– Де мій батько? – насамперед спитав княжич після того, як пораненого привели до тями.

– Князь у саму гущавину бою ринувся, ми за ним ледве встигали, – відповів той. – Потім мене підстрелили, я з коня впав. Тільки й бачив, що Івана Михайловича теж стрілою зачепило… А що там далі сталося, мені невідомо.

– Подбайте про нього, – наказав Дмитро й разом з Охрімом заходився уважно обстежувати околицю, щоб зрозуміти, куди ж тягнуться сліди.

Зниклого шукали ще тиждень, але так і не знайшли. Довелося вертатися в розграбований Вишнівець. На щастя, пізніше старші діти дійсно знайшлися в родичів батька, натомість доля Магдалени Деспотівни й її дітей, а також самого Івана Михайловича залишалася невідомою.

Втративши всіляку надію на самостійне повернення батька в розграбоване бусурманами родове гніздо, Дмитро повідомив короля Сигізмунда про те, що його вірнопідданий васал князь Вишневецький з більшістю домочадців, мабуть, потрапив у татарський полон. Низенько просив государя посприяти в його пошуку і звільненні. Але король нічого не відповів, домогтися ж особистої аудієнції у Сигізмунда не вдалося.

Тоді княжич відправив запит про батька кримському ханові Девлет-Гірею, а після деяких коливань – навіть володарю Османської імперії Сулейману Пишному! Благав повідомити хоча б, де перебувають його рідні. Як не дивно, на початку 1544 року надійшла відповідь від володаря правовірних: «Доля князя Вишневецького і його родини нам невідома». Ясно й коротко, однак було видно, що османський владика виявив повагу, що личить ситуації, до долі заморського князя. А от татарський хан промовчав…

Поки тривали пошуки й розсилалися запити, Дмитро вирішив відновити спалену садибу, але для цього були потрібні гроші. Отут княжич і згадав про будинок у Вільно, що колись належав покійному князеві Сангушку – першому чоловікові його матері Анастасії – й який вона успадкувала після раптової смерті чоловіка. Дмитро поспішив заявити права на цю власність для того, щоб вигідно продати її, але у нерухомості раптово з’явився новий господар – князь Чарторийський. Почалася нудотна судова тяганина… Після тривалих митарств Дмитро одержав привілей на маєток Вонячин на Поділлі.