Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

Так, він одружився з жінкою, яку звали так само, як і її саму, – Анастасією! Так, свого первістка від тієї, іншої Анастасії високошляхетний князь назвав тим же ім’ям, що і їхнього первістка… Все це так.

Але ж правда й те, що Іван Вишневецький підло зрадив те давнє кохання!!! Саме його люди вчинили нічний напад на Рогатин, щоб від нібито татарських рук загинули всі – вона сама, їхній малюк Дмитрик, найдобріша тіточка Марта, батько Гаврило Лісовський… Чорну справу мав довершити вогонь пожежі.

І от настала пора помсти, й відтепер вона вже більше не розглядатиме черкеський кинджальчик, що нагадує про давнє зрадництво! Зі своїми ворогами їй завжди вдавалося поквитатись, рано чи пізно – але вдавалося! Так сталося з пихатою черкешенкою Гюльбехар, з її чоловікоподібною служницею Лейлою, з євнухом Мансуром, з клятим греком Ібрагімом, з підступними прислужниками, кривдниками та вбивцями Прохором-Копилом, Євтихієм та Захаром, а також з багатьма іншими. Тепер настала черга князя Вишневецького, що уособлював весь свій мерзенний рід, від якого султанша зазнала суцільних нещасть… Але ж це сталося, хоча не просто вбити, але і знеславити його було ну дуже нелегко!

Шкода тільки, що винуватець усіх її халеп – негідник Іван Вишневецький давно вже пішов із цього тлінного світу… Але нічого! Мерзотник неодмінно скорчиться від жаху, зустрівши на порозі пекла тільки-но померлого князя Дмитра на прізвисько Байда!!! І коли син повідає батькові, що в обитель нечистих духів його скинув не хтось, а саме вона – віддана колись татарам на наругу, збезчещена Олександра-Анастасія Лісовська, прозвана в Османській імперії Роксоланою… От уже розлютиться, ото розлютиться старий!!! Але пізно, пізно: близький ліктик – та не вкусиш…

А вона?..

Що ж, вона житиме й надалі у небаченій розкоші й славі. Вірнопіддані ясновельможного султана Сулеймана Пишного відтепер ще більше боятимуться її, рудоволосу чортицю Хуррем. Поза сумнівом, подробиці сьогоднішньої страти стануть передаватися з вуст у вуста, страх іще сильніше сковуватиме волю правовірних (які насправді надзвичайно марновірні, а тому майже поголовно бояться всілякої чортівні чи ледь не до непритомності), а страх змушує коритися набагато краще, ніж любов і повага.

До цього, власне, і зводиться підсумок як усього її великотрудного життя, так і добре продуманої, витонченої помсти, що вона тільки-но здійснила. А щоб не забути ці підсумки до кінця своїх днів, варто прихопити на пам’ять якусь дрібничку. Такий собі амулет, на який у разі чого можна подивитися, щоб негайно ж згадати минуле…

– Агов, ви! – звернулася Роксолана до служників, які боязко тримались якнайдалі від султанші. – У страченого гяура на шиї має бути шнурок із хрестиком: негайно подайте його сюди.

Наказ грізної хасекі кинулися виконувати з усім можливим поспіхом. Поки бігали донизу за віднесеним поривом вітру головним убором, лучники підтягнули до ніг Роксолани утиканий стрілами труп. Помацавши під просоченою кров’ю сорочкою, знайшли натільний хрест і спробували зняти, однак цьому заважали ратища стріл, що намертво пригвоздили до тіла полотно сорочки й долоню лівої руки, якою Вишневецький перед смертю схопився за першу стрілу, що вразила його.

– Чи можна розірвати шнурок від хреста, о хасекі? – поцікавився один з лучників.

– Ні-ні, і хрест, і шнурок потрібні мені неушкодженими, – відрізала султанша.

Довелося розірвати сорочку.

Але тут, переможно стиснувши в кулаці свій трофей, Роксолана випадково ковзнула поглядом по оголеному до пояса тілу страченого, а там!..

А там, на шкірі правого плеча побачила родимку незвичайної форми, у вигляді тонкої вигнутої шаблі!!! Султанша затремтіла як осиковий листочок на вітру.

– Що сталося, о хасекі?!

Однак Хуррем не почула переляканого запитання. Перед очима стояла родимка на крихітному плічку її новонародженого первістка, у вухах гримів веселий голос тіточки Марти: «А родимка наша родова яка, а?! Великий воїн із твого хлопчика виросте! Рідній землі на славу, ворогам лютим на погибель. Пишайся синочком таким! Пишайся, Олександрунько!..»

Немаючи сил винести вигляд родимки (що чомусь устигла збільшитися до неймовірних розмірів), султанша дико скрикнула, схопилася обома руками за потилицю (немовби одна зі стріл із заговореним срібним наконечником простромила не серце бранця, а її багатостраждальну голову) і як підкошена звалилася долілиць на камінь фортечної стіни. Чудове волосся хасекі, яке челядники так і не встигли привести до ладу, розметалося на всі боки, покривши вогненно-рудим плащем тіло її колишнього смертельного ворога…

Втім, якого ще ворога?! Сина!!! То був бездиханний труп її власного первістка Дмитра, народженого в далекому Рогатині й безповоротно загубленого!!! Саме його вона мріяла відшукати всі дні, проведені в Османській імперії! Саме на нього хотіла вилити весь запас нерозтраченої материнської ніжності!!! Саме з ним вела подумки таємні нічні бесіди – але ж подумки, усього лише подумки!..

А коли він з’явився перед її очима вже у плоті… як і пророкувала найдобріша тіточка Марта – з’явився славетним воїном… Що вона зробила тоді?! Спочатку прислухалася до заклику материнського серця, але потім…

Потім!..