Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

Ах, чому, за що їй усе це?! Що означали розповіді молодого князя Вишневецького нібито про свою матір – княгиню Анастасію Олізарівну?! Бозна, що вони означали й чому Дмитро називав рідною матір’ю чужу жінку!!! У цьому їй уже не розібратися ніколи, тому що…

Тому що!..

Так, тому що вона – клята дітовбивця!!!

Своїми руками передати надійному шпигунові флакон із зіллям, що мало звести її бідолашного синочка з розуму!.. Передати йому ж інший флакон, коли синочок якимсь неймовірним чином переборов невиліковну хворобу!.. Потім, коли під дією подвійної дози отрути князь наробив дурниць і потрапив у полон до боярина Томжі, а далі був переданий до рук султанові, – особисто домогтися для нього лютої смерті, найжорстокішої із всіх можливих смертей!.. Знаючи, що просто так із цього світу характернику не піти, – привезти срібні наконечники стріл, щоб лучники вбили її улюблене дитятко, її ненаглядного Дмитрика в неї ж на очах!.. Тріумфувати з приводу найжорстокіших мук і передчасної загибелі обожнюваного синочка!..

О горе, горе!!!

Що ж вона накоїла – і за що їй усе це, за які гріхи?..

Роксолана померла через тиждень після описаних подій – на самому початку листопада 1563 року. Згасала повільно, поступово, так жодного разу й не опритомнівши, металася немов у лихоманці. Заспокоювалася, лише коли жалісливі служниці подавали їй натільний хрестик, знятий з нещодавно страченого розбійника Байди: тоді починала ніжно белькотати незрозумілою мовою з якимсь дитинчам, якого іменувала «Дмитриком».

Хоча цілком можливо, що хасекі зверталася не до дитятка, а…

Втім, один Великий Аллах відає, що ввижалося цій жінці, яка так настраждалася за своє великотрудне життя!

Коли затьмарений страшною звісткою Сулейман Пишний примчався до Стамбула з чергового військового походу, про мету якого вмить забув, його улюбленої єдиної султанші вже не було серед живих.

Післямова

Стамбул, Османська імперія, 1565 рік.

Жалібний передзвін ланцюгів, що долинав з коридору, ставав дедалі голоснішим.

– О володарю правовірних, невже ти все ще вважаєш за необхідне?..

Одним-єдиним коротким змахом правої долоні Сулейман змусив візира замовкнути. Що ж, зрозуміло: володар правовірних не передумає, і якщо він вирішив особисто розібратися в настільки очевидній справі й особисто винести суворий вирок цим мерзотникам…

Шкода, дуже шкода!

Нарешті стражники ввели десятків чотири галерників, скованих попарно. Нестрункою юрбою ті скупчилися посередині парадної зали й стояли, нишком озираючись на всі боки. В очах напівголих обшарпанців читалася нахабна цікавість, змішана з почуттям власної переваги над усіма мусульманами світу, яку бичі наглядачів так до кінця й не змогли вибити з них.

До речі, шмагали їх регулярно, це сумніву не підлягало: Сулейман не бачив спин розбійників, однак їхні оголені плечі й ключиці були суціль поцятковані глибокими фляками. А в одного було навіть вибите ліве око – по слідах, зовсім нещодавно.

– Отже, це вони і є? – чи то запитав, чи то констатував султан.

– Вони, о великий володарю правовірних, це вони! – підтакнув візир і зробив ледь помітний знак начальникові охорони.