Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

– На коліна, собаки! На коліна перед володарем правовірних, нехай продовжить Великий Аллах його дні!!!

Стражники, що супроводжували галерників, заходилися бити бранців бичами й ратищами копій по ногах, спинах і плечах, змушуючи опускатися. Але незважаючи на жалюгідне становище, розбійники не бажали підкорятися. Під градом ударів стражників бранці втрачали рівновагу, падали ниць, тягнучи на підлогу тих, з ким були сковані… Намагалися піднятися, але знову падали, ричали, лаялися…

– Дайте їм спокій, – Сулейман махнув на стражників рукою. Ті з видимим небажанням підкорилися й відступили на пару кроків.

Бранці звелися на ноги. Всім своїм виглядом демонструючи непокору волі правителя, нахабно розглядали великого султана Сулеймана Кануні.

Овва, що за цікаве видовище являв цей суд!..

Юрба брудних закривавлених обідранців, колись грізних бандитів, які спалили й розграбували не одне прибережне татарське селище… а може, навіть турецьке?!

І – він, справедливий володар Османської імперії, милостивий заступник союзників і гроза ворогів…

– То хто ж із мерзотників склав ці віршики?

Сулейман звертався до візира, при цьому не відриваючи погляду від бранців. Хотів бачити їхню найменшу реакцію, щоб зрозуміти, хто ж знає турецьку. Втім, жоден м’яз на жодному розбійницькому обличчі не сіпнувся, ніхто не посміхнувся в нечисту нечесану бороду. Отже, або бандити по-турецьки не розуміли, або мали надзвичайну витримку. Скоріше, варто було припустити друге…

– Хто?.. – повторив султан.

– Ви чули, про що вас запитує володар правовірних?! – гримнув візир.

Без жодної додаткової команди стражники заходилися колоти бранців списами під ребра. Як раптом одноокий галерник, що стояв у самому центрі юрби, задерикувато викрикнув по-турецьки:

– Я склав!

Стражники миттю опустили списи, а Сулейман поспішив уточнити:

– Отже, ти?..

Зненацька довготелесий обшарпанець, скований разом з однооким, викрикнув не менш задерикувато:

– Я склав це, султане!

– То ти чи ти?.. – Сулейман перевів погляд на довготелесого. Принаймні, поки що зрозуміло одне: турецьку ці бандити не тільки розуміють, але й говорять нею. Однак же тепер то один, то другий галерник заходився викрикувати:

– Я склав! Я!.. Я!.. Ні, я!..

А коли в автори обурливої пісеньки записалися всі бранці, їхня юрба вибухнула дружним голосним реготом. Усе було зрозуміло: обшарпанцям зовсім байдуже! Не боялися вони ні самого володаря правовірних, ні його стражників, ані лютої страти, що, безсумнівно, очікувала незабаром на усіх до останнього – ніщо на цьому світі не могло пом’якшити їхню люту розбійницьку вдачу!!!