Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

– Ми ж у Стамбул їздили, отож Іван Васильович розпитував мене у всіх подробицях, якими способами вони злочинців страчують! А дізнавшись про все, мовив мрійливо: «А я от хотів би поставити на площі величезний казан, щоб для перестраху зварити в ньому якогось негідника! А ще краще – одразу ж декількох. Одного, приміром, зварити б у воді, іншого – в олії, третього – у смолі… А може, виготовити сковороду величезну та й засмажити б когось на ній: нехай усі знають, чим чорти в пеклі грішників пригощають! А ти, Дмитрашко, не хотів би разом зі мною розважитися в отакий спосіб?»

– Так і запитав?.. – прошепотів козак, уражений почутим.

– Так і запитав.

– А ти, князю?..

– А я одразу ж у Белев зазбирався, щоб зібрати там дружину та й у похід на кримчаків відправитися. Мовляв, негоже мені царських підданих на сковороді смажити – краще оборону від бусурманів налагоджувати, це я вмію!

– А цар?..

– Цар посміхнувся хитро й мовив: «Ну що ж, Дмитрашко, йди собі з Богом у Белев свій, а потім і на кордони виїжджай, і за кордони! На кримчаки війною піти – це справа потрібна». На тім і порішили.

Якийсь час їхали мовчки, потім знову заговорив Вишневецький:

– Кажуть люди, що років сто тому чи й більше у Валахії правив господар Влад Драконович[49], який що лиходіїв лютих, що ворогів підступних, що людей вірних любив на палі саджати, а вже зі скількох шкіру здер, без рук залишив або просто голову із плечей стяв – тих і не порахувати зовсім! Отож, Охріме, здається мені, що московський цар Іван Васильович вирішив того самого валаського господаря Влада Драконовича перевершити в лютій жорстокості. Хоча й народ московський не простий: чув я, приміром, що років десять тому простолюдини вбили не когось, а рідного дядька свого владики.[50]

– Та ну?! – здивувався козак і додав: – З такими підданими справді тримайся обережно.

– За що купив, Охріме, за те й продав!.. Але як би там не було, а не полишають мене сумніви, чи вірно я вчинив, погодившись служити отакому володареві?

Нічого не відповів козак. Далі скакали мовчки, навіть не оглядаючи скошені лани, віддалені мальовничі діброви й самотні дерева, листя яких місцями вже побила рання жовтизна.

Крим, 1558 рік.

– Так, от іще що… до тебе тут цей… Дмитрашка проситься. Приймеш його для розмови чи відмовити накажеш?

Адашев ледь помітно поморщився: називати не якогось безвісного холопа, а шляхетного князя «Дмитрашкою» мав право хіба що цар Іван Васильович, але ніяк не царський прихвостень-дячок! Проте, відмінно розуміючи обов’язок цієї служивої людини при власній персоні, воєвода вважав за краще не виражати своє невдоволення словами. Замість цього відвів погляд убік і мовив приречено:

– Чого ж бо не прийняти?.. Нехай заходить, коли прийшов.

Дяк коротко кивнув і вийшов. Замість нього в похідний намет розгонистим кроком увійшов князь Вишневецький. Уже сам його рішучий вигляд демонстрував, що розмова буде непростою… Втім, Адашев прекрасно розумів, чого стане вимагати відвідувач, а тому проговорив швидко, не давши йому як слід зібратися з думками:

– Бачу твоє обурення, Дмитре Івановичу! Бачу й розумію, із чим ти прийшов, але допомогти не в силах, вибач великодушно… або не вибачай. Це вже як хочеш, це на твій розсуд.

– Бачиш і розумієш, он як?..

Тепер Адашев глянув прямо в обличчя гостя, однак не зміг зрозуміти, був Вишневецький абсолютно серйозний чи жартував над показною впевненістю воєводи.