Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

– Так із чим же я прийшов до тебе, дозволь довідатися?

Тепер було зрозуміло, що князь справді відчув розгубленість Адашева й не пропустив нагоди скористатися настільки прикрим його промахом. «От же підбив мене нечистий говорити настільки самовпевнено!» – з досадою подумав воєвода, уголос же мовив те, що збирався говорити спочатку… хоча зараз уже розумів помилковість первісної думки:

– Прийшов ти до мене, Дмитре Івановичу, щоб довідатися, чи стану я використовувати твоїх козаків при штурмі чергової татарської фортеці. Та й взагалі, чому минулого разу я залишив їх тили прикривати, а не…

Сумна усмішка, що з’явилася на губах Вишневецького, змусила Адашева замовкнути. Князь же смикнув звислий кінчик свого правого вуса і мовив повільно й тихо:

– Помиляєшся, Даниле Федоровичу, помиляєшся. З роллю моїх козаків у нинішньому поході усе зрозуміло, і щоб відповісти на це, зовсім ні до чого тебе розпитувати.

– Ти хочеш сказати, що…

– Що вислужуєшся ти перед государем своїм Іваном Васильовичем, тому й не допускаєш людей моїх до справи, – докінчив замість воєводи Вишневецький. – Тобі ж життєво важливо перемогу над кримчаками одержати, а щоб навіть дещицю нинішньої слави не втратити, не ризикнеш ти успіхом поділитися ні з ким – і насамперед зі мною та з козаками моїми. І без того поголос про нашу участь у нинішньому твоєму поході поперед нас біжить, і без того татарські матері своїх діточок козаками моїми лякають – чого ж тобі іще потрібно!..

Адашев спробував вислухати тираду князя з кам’яним обличчям, однак помітив, що права долоня зрадницьки здригається, тож поспішив прибрати обидві руки за спину. Ах, як же шкода, що немає зараз тут його брата Олексія: він і роками старший, і в подібних розмовах досвідченіший – він би вже відповів зверхньому князеві з усім можливим достоїнством!.. Однак брата тут нема, треба викручуватися самому.

Ну що ж…

Цікаво, чи помітив незваний відвідувач настільки явну ознаку роздратування, як тремтіння долоні?! Напевно помітив… Втім, це нічого не змінює. І воєвода мовив повчально:

– Негоже бути надто впевненим у помислах іншої людини, князю. Можна ж зважувати, зважувати, але прорахуватися. Недарма кажуть: чужа душа – темний ліс!

– Я прожив у ваших землях достатньо довго, щоб зрозуміти деякі речі, – обережно мовив Вишневецький.

– Наприклад?..

– А от хоча б те, що вплив на царя брата твого Олексія Федоровича, укупі із протопопом Сильвестром, неухильно падає. Занадто багато прикмет на цей рахунок є…

– Яких іще прикмет?!

– Та от хоча б взяти того дячка, що мене до тебе запрошував! Думаєш, я не розумію, що людисько це приставлене до тебе – царського воєводи за особистим наказом государя, щоб спостерігати за кожним кроком твоїм, а опісля допові сти про все побачене самому Іванові Васильо вичу?!

Могутнім зусиллям волі Адашев придушив тяжке зітхання… й одразу ж піймав себе на тому, що мимоволі затримав подих! Зрозуміло, князь помітив і це. Клятий хитрун…

– Ну, от бачиш! – немовби прочитавши думки співрозмовника, посміхнувся Вишневецький. – Якби цар довіряв тобі безоглядно, то не приставив би до тебе нишпорку. А якщо приставив – отже, сумнівається. Отже, не довіряє вам, братам Адашевим… Ясна річ, ти всіма силами прагнутимеш повернути прихильність государя! Для цього будь-що потрібно розгромити кримчаків, причому дуже бажано зробити це самому, без будь-якої сторонньої допомоги.

– Але ж!..

– Ну так, розумію: як чоловік завбачливий і в ратній справі досвідчений, ти прекрасно розумієш, що мати під рукою на додачу до твоїх вісьмох тисяч воїнів моїх бравих козаків – це набагато краще й безпечніше, ніж не мати їх зовсім. Хоча пускати їх на справу ти зважишся лише в крайньому випадку. Можу із упевненістю сказати, що дотепер нічого особливого не сталося. І наскільки я можу судити – не станеться аж до закінчення нинішнього нашого походу. Отакі справи.