Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

Вислухавши князя, Адашев продовжував мовчати, тож Вишневецький зрештою змушений був поцікавитися:

– Ну то що ж, Даниле Федоровичу, правий я чи ні?

– Нема чого до мене в намет проти ночі приходити, настільки тонко розуміючи стан справ, – пробурмотів Адашев.

– Отже, ти все-таки не знаєш, навіщо я до тебе прийшов, – коротко кивнув князь. Втім, у словах його не було ані тіні глузування. – Ну що ж, Даниле Федоровичу, невелика насправді таємниця: мене цікавить твоя думка про війну з Лівонією, тільки й того.

– Про Лівонську війну бажаєш довідатися?! – перепитав воєвода, подумавши, що недочув.

– Саме так.

– Але ж ми тут, у володіннях кримчаків!..

– А мене цікавить не ця війна, а те, що відбувається на півночі.

– Але чому?! Хіба не ти наполягав на…

– Не треба лукавити, Даниле Федоровичу! Ти ж прекрасно розумієш, чому справи в Лівонії займають мій розум набагато більше, ніж наш власний похід. Втім, не тільки я – ми обидва опинилися тут аж ніяк не випадково, так що…

Незваний відвідувач замовк, не договоривши. Втім, щодо нього самого все справді зрозуміло: князь Вишневецький був, є й буде васалом Польської корони доти, поки не відмовиться остаточно й безповоротно від родових володінь і не перейде у підданство… ну, хоча б московського царя! Поки цього не сталося, поки він усього лише тимчасовий найманець, підключати його до участі в будь-яких справах, прямо або побічно пов’язаних з Польщею, нерозумно: а раптом візьме та й дремене назад до своїх?!

За спиною Лівонії явно вгадуються Польща з Литвою й Данія зі Швецією, отже, найкраще місце для князя Вишневецького – подалі від Лівонії, ближче до Криму, все вірно. Однак…

– Я тут при чому, можеш пояснити? – похмуро запитав Адашев.

– Ти, Даниле Федоровичу, спільно з братом своїм старшим та із Сильвестром виступаєш. Ви всі вважаєте, що узяти гору над кримчаками зараз набагато важливіше, ніж перемогти лівонців.

– А як інакше! – вигукнув воєвода. – Згадай хоча б, як цієї зими, на самому початку Лівонського походу, татарва, піддавшись на умовляння литовських своїх родичів, пустилася ордою своєю поганою землі наші палити та грабувати! Коли не розбити нехристів зараз – хтозна, коли вони наступного разу в спину нам ударять?!

– Я розумію, – кивнув князь, – та й Сильвестр про те саме говорить. От для втихомирення кримчаків… хоча б на час війни з Лівонією, тебе й послали воєводою саме сюди. А заразом і мене з козаками моїми, щоб під ногами не плуталися. Але оскільки з нас двох ти не просто головний, але також і вірнопідданий московського царя, і саме тобі будь-що хочеться повернути государеву прихильність, отже, звідси й роль моя разом з козаками – плентатися в охвісті твого воїнства й у тіні його слави.

– Але при чім тут Лівонія?..

– Скажи мені по совісті, Даниле Федоровичу: наскільки серйозною є ця війна? Ти людина далекоглядна, досвідчена, до того ж царя Івана Васильовича знаєш добре – принаймні, набагато краще, ніж я сам. У кого й запитувати, як не в тебе…

– Наскільки серйозно все це, хочеш довідатися?

– Так!