Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

– Що ж, Івашко, вислухаю тебе до кінця, а вже тоді й розпитуватиму. Давай-но, розповідай усе, як запам’ятав.

– Ну, отож я й кажу, що ми з товаришами наштовхнулися на лісорубів та й кажемо: а що, хлопці, коли колоди ваші не по суші волоком тягнути, а по Дніпру сплавляти?!

Лісоруби спробували було на своєму наполягати: мовляв, тоді весь ліс просто в море спливе, а нам стовбури дубові зовсім в іншу сторону тягнути треба. Та тільки ми не до них дослухалися, а до хмелю, що бродив у наших головах! Тому швиденько ті колоди дубові у воду позіштовхували, у плоти скрутили та униз за течією й пустили. От до одного із плотів мене самого в поспіху і прикрутили…

– Як це прикрутили?! – не витерпів король. – Як, тобто…

– Та отак!!! – трусонув головою Івашка під загальний регіт присутніх. – Я ж на той час не зовсім тверезим був, упав на колоди відпочити – от і сталося воно… оце саме. Загалом, запустили мене разом із плотом за течією. Лежу собі, до плота прикручений, пливу спокійнісінько… Як раптом – трах-бах!!! Грім навкруги, вогні якісь… Що сталося?! Ніяк не второпаю… Це вже потім виявилося, що бусурманські гармати із самого Аслан-міста по зв’язаних нами плотах стріляють, а тоді, посеред ночі, я ж не розумів анічогісінько!.. Раптом мене просто по голові ядро татарське яа-а-ак садоне!!! Я й упав у повну непритомність, навіть у безпам’ятство.

– Ядро?.. Татарське?.. Просто-таки в голову?.. – з безнадійним виглядом мовив Сигізмунд.

– Ну так, природно, просто в голову, – з незворушним виглядом підтвердив здоровань. – Після цього я опам’ятався вже аж під ранок, коли знайомі голоси почув. Продер очі, озирнувся: бачу, а позаду до мого плота товариші на байдаках[42] підгрібають. Зметикували, отже, що мене помилково замість колоди до плота прикрутили. І добре, хоч вчасно помітили, інакше без їхньої допомоги мене б узагалі в море винесло.

Ну, гаразд! Отже, причалили вони пліт до берега, мене звільнили – а тут цілий загін кримчаків просто на нас летить! Ясна річ, довелося від них відбиватися. Ледь ми з товаришами відбили напад, як одразу ціла бусурманська орда несеться!!! Дякувати Богові, у цей час «степові лицарі» на чайках з верхів’їв приспіли, інакше б нас усіх пов’язали та на галери й погнали б. Ну, а якщо ми зі «степовими лицарями» від цілої орди відбилися, то одразу на місці й побраталися. Тож від радощів вирішили прогулятися під фортецю Озю: не пропадати ж ні за цапову душу нашому завзятому молодецтву!..

Івашка нарешті закінчив свою пафосну промову, сповнену настільки явними небилицями й відверто нахабною брехнею, що присутні вже знесилилися від сміху. Зберігав самовладання лише Його королівська величність Сигізмунд ІІ Август – втім, так і мав був поводитися суддя, суворий, але справедливий… Дослухавши до кінця нісенітницю, король терпляче заходився уточнювати:

– Ти от усе повторюєш: «ми з товаришами», «ми з товаришами»… Хто вони – товариші твої?

– «Степові лицарі».

– Хто-хто? – перепитав Сигізмунд.

– «Степовими лицарями», Ваша королівська велично сте, величають себе вільні від служби будь-кому обідранці, більш відомі під ім’ям козаків, – пояснив хтось, що сидів у протилежному від Вишневецького кінці тронної зали.

– Ага, козаки, отже?

– Ну так, вони самі, – охоче підтвердив Івашка.

– І все?

– А хто ж іще!

– Мене цікавить, хто поміж вами головним був.

– Головним?..

Мимоволі козак кинув швидкий погляд на князя Корецького (до дружини якого належав насправді), потім широко посміхнувся й мовив досить невиразно: