Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

– Вчиниш, вчиниш, не сумніваюся. Тільки без моєї участі.

– Сам, сам припливу. Сам і спалю Аслан-місто вщент.

– Вирішено! – підсумував Претвич. – А поки що твої люди мають вивести навантажений порохом пліт прямо на ланцюги, натягнуті поперек русла Дніпра, виплисти на правий берег і там здійняти галас, коли зв’язані колоди наскочать на загорожу. Ну, а потім нехай татарва пліт з пороховим зарядом обстріляє й порадіє, що нібито потопила справжній корабель!

На той час зробиться вже зовсім темно, і наші чайки безперешкодно проскочать повз Аслан-місто. Вітрил нікому не ставити, йти тільки на веслах – їх же ганчір’ям обмотати, кочета гарненько водою полити, щоб нічого не рипнуло, не плюхнуло! Інакше татарва й нас ядрами із фортечних гармат почастує… Але якщо зробимо, як я говорю, – бусурмани нас не помітять!

Отже, першими проходом, що відкриється, підуть мої чайки, потім князя Вишневецького, якому ще своїх людей із правого берега потрібно буде забрати. Після пройдуть кораблі князя Пронського й князя Корецького. Чайки князя Сангушка цього разу підуть останніми: як станемо вертатися з-під Озю, він, навпаки, буде першим – після мене, розуміло. Якщо ні в кого більше нема заперечень, вважаю на цьому нараду завершеною.

Звісно ж, невгамовні князі могли би ще довго сперечатися, кому слід іти першим, а кому останнім, однак заперечувати досвідченому очільникові ніхто не насмілився. Один лише Вишневецький наважився на несподівану імпровізацію:

– Я от що хотів запропонувати, пане старосто… Чи почнуть кримчаки розжареними ядрами стріляти чи не по чнуть, чи поцілять у пороховий заряд чи не поцілять – наперед невідомо. Тож буде краще, якщо один з моїх людей залишиться на плоті до самого початку обстрілу! Ледь бусурмани вогонь відкриють, він підпалить протягнений до порохового заряду ґніт, а вже потім у воду кинеться. Отак порох напевно вибухне. Що скажеш на це, пане старосто?

– Небезпечна витівка, – недовірливо покрутив головою Претвич.

– Небезпечна, не заперечую. Зате так напевно загорожу знищимо.

– А не підведе твоя людина?

– Вірю йому, як собі самому! – запально мовив князь.

– Ну що ж, якщо так… Дій, я згоден!

Звісно ж, небезпечну місію Вишневецький довірив Охріму, що сприйняв пропозицію з повною незворушністю, усього лише коротко запевнивши:

– Усе зроблю як треба, не підведу.

Отже, коли почало смеркати, козаки вивели на середину Дніпра дебелий пліт, поставили на щоглі запасне вітрило, узяте на одній із чайок, самі ж пострибали у воду й попливли слідом, тримаючись за скинуті у воду мотузки, у разі потреби готові повернутися на пліт і вирівняти його курс. Але все сталося значно краще: досягнувши Іслам-Кермена, зв’язані колоди налетіли на пастку, що перегороджувала русло. Один чи два ланцюги під потужним напором лопнули, інші надійно втримували пліт на стромовині.

Почувши звук ланцюгів, що рвуться, і лементи козаків, які випливли на правий берег, вартові здійняли тривогу. Незабаром з боку фортеці заухали гарматні залпи, ядра здибили водну поверхню. Невідомо, наскільки точно татарські стрільці навели гармати, однак хвилини через дві підпалений Охрімом ґніт догорів до кінця, й оглушливий вибух порохових зарядів розпоров повітря. Бусурмани відповіли зі стін Іслам-Кермена радісними вигуками, явно приписавши «влучення» собі.

Далі все відбулося, як і розраховував Бернард Претвич. Одна із чайок князя Вишневецького на короткий час пристала до правого берега, щоб взяти на борт козаків разом з вірним Охрімом. Після цього суворий похідний порядок відновився, і ланцюжок кораблів тихо й непомітно, без жодного скрипу весла або сплеску води прослизнув по звільненому від ланцюгів дніпровському руслу під самим носом у кримчаків.

Шлях на фортецю Озю був відкритий…

Краків, столиця королівства Польського, 14 грудня 1550 року.

– Ну що ж, Івашку, розповідай, як там у вас усе відбувалося.