Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

– До речі, одна справа під гарматами Аслан-міста в море проскочити, не будучи обстріляними, і зовсім інша – неушкодженими назад за течією повернутися… От нехай по дорозі назад твої люди, Федоре Андрійовичу, і покажуть, на що здатні. Отоді ти першим після мене підеш. Згоден?

– Добре, згоден, – знехотя кивнув Сангушко. – Ти тільки, пане старосто, обіцянки своєї не забудь.

– Не забуду, не переймайся, – посміхнувся Претвич, потім повернувся до свого плану: – Отже, нехай перед самим заходом люди Вишневецького виведуть на стромовину навантажений порохом пліт, вітрило поставлять, а самі у воду пострибають і пливуть за плотом, тримаючись за кинуті у воду мотузки. І лише переконавшись, що пліт рухається прямо на ланцюгову загорожу, а не кудись убік, вони можуть кинути мотузки й повернути до правого берега. А там нехай затаяться й чекають: князь їх забере, коли наші чайки підуть звільненим від ланцюгів руслом.

Але це ще не все. Коли пліт на ланцюги напореться й порве їх, скільки зможе, нехай твої люди, Дмитре Івановичу, на березі шум і гамір здіймуть: тоді фортечний гарнізон вирішить, що це галасують на судні, що наштовхнулося на загорожу. Адже головне – це щоб кримчаки вогонь із гармат по плоту нашому відкрили!

– Пане старосто, дозволите слово мовити?

Цього разу очільника перервав Вишневецький. Вирішивши, що князь хоче уточнити якісь деталі плану, головне виконання якого лягало на його людей, Претвич коротко кивнув.

– Я хотів запитати пана старосту, а чом би нам для початку не взяти штурмом Аслан-місто? Чому ми намагаємося проскочити повз фортецю під покровом ночі, немов злодії якісь?

– Це все, що ти бажаєш знати, князю?

– Ну так… Людей для успішного штурму фортеці у нас вистачить, чого ж не скорити її?

Пан староста зміряв Вишневецького оцінюючим поглядом, підібгав губи й мовив стримано:

– Молодий ти ще, Дмитре Івановичу. Молодий і запальний, розважливо міркувати не вмієш, тому і пропонуєш Аслан-місто штурмувати, не продумавши добряче всіх наслідків такого кроку.

– Це не відповідь, пане старосто! То чому, все ж таки?..

Претвич кахикнув, пригладив акуратно підстрижені пшеничні вуса й мовив розважливо:

– Ну, по-перше, Аслан-місто – це не наша головна мета. Якщо ж станемо відволікатися на кожну малу перешкоду на нашому шляху, нічого путящого із цього не вийде. По-друге, ми справді можемо почати з узяття Аслан-міста, та якщо зробимо це негайно, то звістка про наш похід птахом полетить по всьому Кримському ханству й далі по всій імперії Османів. Полетить так, що не переженеш і навіть не наздоженеш! А це означає, що ми не зможемо з’явитися під стіни фортеці Озю[41] зненацька. Сам поміркуй, чи нам це потрібно?! Ну, а по-третє…

Тут пан староста замовк. Як пояснити всім цим молодим нетерплячим воякам, які так і сяють молодецтвом, що всі вони змушені діяти з оглядкою на державний інтерес королівства Польського! А тим часом, королеві Сигізмунду не потрібні взагалі ніякі неприємності на південно-східних межах його володінь… тим паче, отакі самовільні наскоки русинських князів на суміжний Крим… Невідомо ще, як відреагує Сигізмунд на нинішню вилазку! Може ж для перестраху й покарати ініціаторів…

Але як сказати їм про це?! Краще нехай на власній шкурі відчують, чим такі речі обернутися можуть.

– Що там по-третє, я поки не говоритиму, – мовив нарешті Претвич. – Сам незабаром про все довідаєшся і зрозумієш.

– Але як же… – розгублено мовив Вишневецький.

– Зрештою, князю, ніхто тобі не заважає один раз з’явитися під стіни Аслан-міста самостійно й узяти цю твердиню штурмом. Отоді й довідаєшся, чим це обернутися може.

– Що ж, пане старосто, при всіх даю тобі слово: одного разу я так і вчиню! – прищуливши праве око, немов прицілюючись, князь задерикувато мотнув головою, від чого розтріпався його довгий чуб, у кілька кілець намотаний навколо вуха.