Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

– Так-так, синку, ясна річ! Але поки ти не підріс достатньо, грайся з Охрімом, – князь голубив сина по непокірливих рудих кучерях.

– Ми з ним гарні товариші! – мовив княжич зовсім по-дорослому, гордовито впершись рукою в бік. – А правда, коли я виросту, то стану князем Вишневецьким, як от ви зараз?

– Правда, – підтвердив Іван, трохи зніяковівши. – А хто сказав тобі про це?

– Охрім і сказав. А що це означає?

– От підростеш ще трохи, і тобі пояснять усе. Поки скажу лише одне: я – князь Вишневецький, підданий короля Сигізмунда. Всі мої титули неодмінно станеш носити тільки ти, оскільки ти й ніхто інший є спадкоємцем усіх справ моїх і слави моєї.

– Зрозуміло, батьку, – замислено мовив рудоволосий хлопчик.

– Тільки ти дістанеш у своє повне володіння наші землі, нашу прекрасну садибу, і тоді за назвою маєтку станеш іменуватися князем Вишневецьким!

– Зрозуміло, батьку…

– А якщо зрозуміло, так у чому ж річ?

– Та просто дід Семен стверджує, що я ніколи не стану князем, – знехотя мовив вразливий Дмитрик. По голосу княжича відчувалося, що він готовий негайно розплакатися.

Ах, он у чім річ, виявляється!..

Незважаючи на давню угоду, старий шкарбун Олізар зовсім розперезався й дотепер не упокорився з тим, що князь Іван Михайлович не зрікся свого первістка, прижитого від якоїсь там попівни із глухого Рогатина, убитої під час татарського набігу.

І от чергове свідчення порушення ним угоди, відповідно до якої Олізар під страхом неминучого князівського гніву клявся й божився зберегти таємницю про справжнє походження Дмитрика. Побоюючись крутої вдачі свого зятя, старий не ризикував порушити дане колись слово. Але водночас не пропускав нагоди наговорити Дмитрикові якихось гидот. От як зараз…

«Треба буде поставити Олізара на місце, нехай не патякає зайвого!» – спересердя подумав Іван Михайлович. Але одразу з обожнюванням подивившись на засмученого княжича, поспішив пом’якшити ситуацію й мовив:

– Дідусь Семен старий став, тому може помилятися. Не суди його дуже суворо, Дмитрику, не треба робити цього. Зрозумів?

– Так, батьку.

– Ну, от і добре! А зараз до тебе, здається, вчитель прийде?

– Так.

– От і біжи до нього! Поцілуй мене й будь слухняним.

Княжич рвучко обійняв Івана Михайловича за шию, потім зіскочив з його колін, труснув непокірливими рудими кучерями й побіг до дяка Андрія на урок каліграфії.