Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

– Але ми загинемо! – почувся інший голос. – Облогові гармати змісять нас із землею.

– Товаришочки! Братчики! – волав Козир. – Чого ж ви стоїте? Як той віл, обуха чекаєте? Ми пропали! Рятуйтеся! Гуня веде нас на вірну смерть. Ніхто з нас не вибереться живим… А-а-а…

– Бажаємо іншого гетьмана! – вигукнув сотник Ворожбит. – Не хочемо задарма гинути.

– Воно-то так, – гомоніли козаки. – Але ж Гуня не заради своєї вигоди б'ється з ляхами.

– І лядські гармати стріляють не тільки по нас, а й по ньому.

– Спробуємо вчинити так, аби вони по нас більше не стріляли, – мовив підходячи Гуня. – Хто сміливий, хто не боїться опряги[13] і не хоче ляшкам в ноги кланяться – за мною!

Це була остання спроба Дмитра Гуні.

В ніч на двадцять друге липня гетьман відрядив кількох «в'юнів» у польський табір. Ті спритно заповзли в шанці і схопили там жовніра-дозорця. Ним виявився один з українських селян, насильно забраних у військо Потоцького.

– От спасибі вам, пани козаки, що взяли мене. Давно рихтувався до вас перебігти, бо не лях я, а українець, та духу бракувало. Боявся, що ляшки мені в спину пальнуть. А з вами ладен хоч куди йти.

– Ти нам скажи, як до облогових гармат проникнути?

– О, то є нелегка справа, – почухався жовнір. – На чатах біля редуту найпильніша варта. Без таємного слова й близько не пустять.

– Таємне слово? – перепитали «в'юни». – А яке воно? Ти знаєш?

– Знаю. «Вісла» те слово.

– Тоді гайда до гетьмана!

«В'юни» хутко повернулися в табір.

– Пане гетьмане! Ось жовніра привели. З наших він. Каже, що таємне слово біля редуту – «Вісла».

За валом біля гетьмана уже лежав загін, готовий до нападу.

– «Вісла»? – перепитав Гуня. – Ну що ж… Хай буде «Вісла». Вперед!

…Козаки з двох боків почали підповзати до редуту, біля якого маячіла варта. Потім залягли, а десяток козаків піднялися на повний зріст.

– Стій! Хто? – миттю закричали дозорці.