Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

– Ану грайте! – наказав Потоцький.

– Кому? – здивувався кобзар і навіть оглянувся. – Я не бачу тут людей.

– Мені, пся крев! Н-ну!..

– Ми катюгам не граємо, – з гідністю мовив високий кобзар. – І кобзи не будемо оскверняти.

– Хай тобі ліпше дідько рогатий на поминках на сковороді заграє! – відказав сліпий лірник.

– Ай-ай!.. Які відважні! Лицарі! – насмішкувато похитав головою Потоцький. – Ось я зараз подивлюся, чи справді ви хоробрі, чи тільки машкару на себе натягли. Ви хотіли бунтарям пограти? Я вам допоможу. Одного з вас відпускаю.

Музики мовчали…

– Що, жижки затремтіли? – зареготав Потоцький. – Ха-ха!.. Теж мені побратими. Чого ж ви стоїте? Один з вас нехай іде до Гуні і грає. Але другий лишається тут. Тільки перший перейде козацький вал, другому я велю зрубати голову. То як, побратими? Хто з вас лишиться тут, а хто піде бунтарям дух піднімати? Рішайте самі!

Сліпий лірник взяв за руку свого товариша кобзаря і тихо мовив:

– Йди ти, брате і товаришу мій. А я тут лишуся, щоб катюгу своєю головою потішити. Куди мені, сліпому, йти, ще ляхи кепкуватимуть з мене, як я зосліпу тикатимусь. А ти, брате-товаришу, йди та козаченькам заграй… Про волю і їхню долю.

– Спасибі, товаришу мій! – сказав кобзар і потиснув лірнику руку. – Піду… Заграю їм про волю і долю…

Побратими вклонилися один одному.

– Прощай, брате!

– Прощай, товаришу! Візьми мою ліру, не хочу, щоб вона в поганських руках лишилася. – Ничипір Біда поцілував ліру і віддав її Голосистому. – Заграєш на ній і в Дніпро кинеш! – Повернув незряче лице до Потоцького: – Де ти там стоїш, катюго? Я лишуся тут і зложу свою голову, а товариша мого відпусти.

– Хай іде! – буркнув Потоцький.

Розділ шістнадцятий

Ледве Самійло Голосистий піднявся з кобзою та лірою на козацький вал, як його побратиму ударом меча стяли сиву сліпу голову, настромили на спис і виставили на валу.

– Прощай, побратиме! – вклонився Самійло тій голові на списі. – Чимало ми стоптали з тобою доріг по Україні, а ще більше пісень виспівали… Ти відспівав уже своє, а я – доспівую…

Козаки підхопили кобзаря під руки, звели з валу, оточили його тісною гурбою.

– Здорові були, товариші й брати! – знявши солом'яного бриля, вклонився кобзар. – До вас я йшов з побратимом своїм, та доводиться одному кланятись і земним поклоном вітати вас, славні пани-братчики. А за товариша мого – ліра вам кланяється.