Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

– Але ж і закукурікають тепер хлопи!

– Ха-ха! Після таких гармат, проше пана, і робити тут вже ніц!

– Віват!.. Віват!..

Радий був і Микола Потоцький, адже на облогові гармати він покладав великі надії. Якщо не останні.

«Коли вже й вони не викурять повстанців, то я вже тоді не відаю, що робити», – думав польний гетьман.

Аби не тратити зайвого часу, велів спішно спорудити попереду табору високий редут, поверх нього блокгауз – земляне укріплення з бійницями… З високого редуту козацький табір було видно як на долоні. Стріляй не цілячись. Польний гетьман з нетерпінням очікував, доки жовніри впораються із земляними роботами.

Відразу ж, коли гармати встановили, дав команду:

– Залп!!

Гахнули потужні гармати, і здавалось, що земля репнула навпіл.

– Але ж б'є!.. Але ж б'є!.. – галасувала оглушена шляхта. – Аж до самого Києва чути, як ми лотрам чосу даємо!

Га-а-ах!!!

У козацькому таборі тут і там виростали величезні кущі піднятої вгору землі. Великі ядра шматували повстанців.

– Ховайтеся в шанцях! – кричав охриплий Гуня, носячись по табору. – Лізьте у схови, у всі зашкалубини! Дозорці – на вал! Решта по норах! Не втрачайте дарма голів!

Козаки поховалися. Лише на валах лежали чатники, аби жовніри під гул гармат не увірвалися в табір. Та, незважаючи на шанці й схови, повстанців лягло чимало. Табір був засипаний землею, що повільно осідала після обстрілу.

Гармати зрештою вмовкли.

Почувся пронизливий стогін, що переростав у дикий зойк, і зі схову, блідий та переляканий, виліз старшина Козир з розпанаханою киреєю і закричав не своїм голосом:

– Братчики! Товаришочки! Гинемо!

Він бігав по табору і вив:

– А-а, а-а…

– І не заціпить йому! – озвався хтось з козаків. – Як вовк, завив. На війні іноді й стріляють.