Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

Потоцький кивнув.

Козир полегшено перевів подих.

– Ми згодні підписати з вашою милістю договір і розійтися по хатах, – покірно схилив голову Козир.

– Нарешті! – не втримавшись, вигукнув Потоцький. – Давно б так. А ще б ліпше, якби ви взагалі хвостів не задирали!

– Каємось, вашмосць! – забубоніли делегати. – Постараємось бути у покорі, послужимо вашій милості ясновельможній.

– Вітаю вас, панове! – звернувся Потоцький до свого брата Станіслава та князя Вишневецького. – Повстання 1637—1638 років скінчилося! Переміг шляхетський меч!

– Віват! – вигукнув князь. – Славна вікторія віншує нашу зброю!

Станіслав Потоцький похмуро буркнув:

– Але хай ті лотри, котрі втекли на Січ, не чекають милостей. Шляхетський меч дістане їх і за порогами.

– Ми невдовзі відбудуємо Кодацьку фортецю і міцною оружною рукою станемо на Дніпрі! – мовив польний гетьман. – 3 Кодака почнемо наступ на Січ. А зараз будемо пити за нашу довгождану вікторію, панове! За золотий спокій у Речі Посполитій. З повстанням ми покінчили, а руський тлум на волостях вогнем випалимо!

– Проше пана… Ясновельможний… – несміло озвався Козир і ковтнув слину, позираючи на вино. – Дозвольте вставити покірне слово. Повстання почалось лише тому, що великопольська шляхта почала урізати наші вольності, даровані нам сеймом і єгомосцю королем. Хлопи хлопами, але панство почало глумитися з української старшини.

– Пане Козирю, – весело мовив Потоцький, – найближчий сейм у Варшаві неодмінно розгляне ваші претензії. І певний, дасть вам ті вольності, на які ви заслужили.

– Премного вам вдячні, ласкавий пане, – поклонилися старшини. – Ладні служити вашій милості.

– Дозволяю служити, – милостиво кивнув Потоцький, – але так служити, щоб ваша чернь більше не бунтувала проти нас!

– Постараємось, вельможний пане.

– Тоді, панове старшини, йдіть з своїми людьми на всі чотири боки! – сказав їм Потоцький і звівся. – Вільному – воля. Шляхетський меч не січе повинних голів. Обіцяю вам недоторканність. Спокійно повертайтеся в свої маєтки, ніхто вас і пальцем не зачепить. Даю слово шляхтича!

Козир повірив.

Того ж дня в похідній церкві Потоцький слухав обідню в честь вікторії над повстанцями.

– Вашмосць думає відпустити лотрів з миром? – шепнув Потоцькому князь Вишневецький. – Чи не забагато їм честі?

– Я дав їм слово, – відповів польний гетьман. – Але князь Вишневецький цього слова їм не давав!