Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

Старшина Козир з кількома сотнями своїх прибічників не дійшов навіть до Києва. Дорогою, біля села Борщівки, його загін негадано потрапив у пастку, влаштовану гусарами князя Вишневецького.

Все відбулося блискавично.

Гусари вилетіли з засідки так зненацька, що багато повстанців навіть не встигли вихопити шаблі, як були порубані на місці.

Дарма старшина Козир розпачливо кричав:

– Схаменіться, пани, що ви чините?! Єгомосць польний гетьман обіцяв нам недоторканність!..

Нападники не слухали того крику: кололи й рубали козаків, не даючи їм отямитись, і лісова дорога почала підпливати кров'ю… Гусарський кінь збив Козиря з ніг, старшина тицьнувся носом у закривавлену землю й, обхопивши голову руками, завив, качаючись по землі… Він вив, затикаючи пальцями вуха, заплющивши очі, аби не бачити й не чути того, що творилося на лісовій дорозі… Повстанці, які пішли з Козирем, були винищені до ноги. Доколюючи довгими мечами поранених, гусари наткнулися на Козиря, котрий все ще качався…

– Цього лишіть, – розпорядився ротмістр. – Повеземо в дарунок.

Козиря примусили звестися, зв'язали йому руки, накинули аркан на шию і погнали дорогою. Козир боязко йшов, переступаючи через трупи, уникаючи на них дивитися, аби не стрітися з мертвими очима… Тоді ще Козир не знав, що Потоцький відпустив повстанців про людське око… Влаштовані по всіх дорогах засідки винищили повстанців до одного… Рідко кому з них пощастило дістатися свого села.

Зв'язаного Козиря гусари пригнали на аркані в село Борщівку, де лютував князь Вишневецький. Те, що побачив Козир, онімило йому вуста. Село конало у вогні. Вулицями сновигали жовніри з награбованим збіжжям, хапали селян і гнали їх на майдан до церкви, де гусари рубали їх мечами й кололи списами… На майдані вже було повно трупів. Козиря гнали через ті трупи до того місця, де на коні сидів Вишневецький.

– А-а, це ти, старшино, обижений великопольською шляхтою? – розтягнув князь тонкі губи в подобі посмішки. – Додому, кажеш, зібрався?

– Ва… вашмосць… – Козирю бракувало повітря. – Єгомосць пан польний гетьман обіцяв нам волю… І недоторканність… Я про-протестую, вашмосць… Це по-помилка… Ми добровільно здалися… На ласку…

– А ми вам і виявляємо ласку, – зареготав князь, погойдуючись від сміху в сідлі. – Чи ти хотів, щоб ми за участь у повстанні гладили вас по голівках і встеляли вам дороги килимами?

– Єгомосць… слово шляхетне давав… – хрипів Козир.

– Обіцянка-цяцянка, та дурень їй радий! – ошкірився князь. – Може, єгомосць і давав вам слово, але я не давав ніякого слова!

Тим часом жовніри, нав'ючені селянським майном, пригнали на майдан новий гурт жінок, дітей та чоловіків.

– Рубайте їх! Коліть!! – звівшись в сідлі, наказав Вишневецький. – Ми відучимо їх від бунтів! Житиме лише той, хто повзатиме коло наших ніг!

– На коліна! На коліна! – кричали жовніри.

Ніхто на коліна не став.

Вишневецький махнув рукою.

Гусари оточили жінок, зривали з них сорочки, ударами шабель відсікали їм груди і кидали закривавлені шматки чоловікам, котрі лежали на землі пов'язані… І ще Козир побачив, як драгуни кололи списами дітей і гордовито хвастались, коли кому з них вдавалося проштрикнути списом одразу кількох малюків…