Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

– Як з квача притика!

– Хай Гуня говорить!

– Панове братчики! – заговорив Гуня, як гамір трохи влігся. – Колись я чув від одного попа: коли царство розділиться у собі, не устоїть те царство! Наш табір розділився, бо його навпіл перебігла чорна кішка.

– Не вірте йому, козаки! – загаласував Козир. – Я не чорна кішка! Гуня веде вас до загибелі, а я хочу ваші голови порятувати!

– Рятуєш наші шиї, аби пани мали на що ярма надівати? – запитав Гуня, і Козир осікся. – Ні, пане Козирю. На вільних козаків панство до скону віку не надіне ярма. Бо ми тоді будемо не козаками, а волами. Бидлом! Коли ми й загинемо, пане Козирю, то лицарями, а не бидлом! Де ви бачили орла, котрий сам собі обламував би крила? Де ви бачили ріку, котра б сама собі загачувала путь? Воля – ось наші крила і наша путь!

– Чи ти ба! – вигукнув Козир. – Мовби ви злиняєте, коли помиритеся з ляхами? Ліпше бидлом жити, аніж лицарем у землі гнити!

– Оце вже ти все сказав! – вигукнув Гуня. – Всю свою душу вивернув.

– Не слухайте Гуні! – затявся Козир. – Не велемовність нас врятує, а розум. Востаннє вас закликаю: отямтеся! Облогові гармати знесуть вас з землі!

– Воліємо переговори! – кричала старшина. – Вдосвіта посилаймо послів до Потоцького.

– Що ж, – сказав Гуня, – якщо в нашому таборі немає єдності – ворог його здолає. Без єдності немає сили. – Повернувся до Козиря та його прибічників: – Хочете, панове, лізти в панські ярма – лізьте! А хто хоче бути лицарем – приставайте до мене! Я не обіцяю вам життя, але честі нашої козацької ми не втратимо, не заплямуємо її угодництвом з панами. Хто хоче жити бидлом – приставайте до Козиря, хто хоче відійти на Січ, аби й далі боротися, – приставайте до мене! Вночі ми спустимось до Дніпра, роздобудемо човни і попливемо за пороги!

– І пливіть! – кричав Козир. – А ми розійдемося по хатах.

– О ні, – сказав Гуня, – вірити панській ласці – все одно що з гадюкою цілуватися і думати, що не вкусить.

Опівночі Гуня востаннє обійшов табір, потім довго стояв на кручі. Далеко внизу білів Дніпро і глухо шумів, несучи свої прудкі води на Низ, за пороги…

«Коли наш табір розділився навпіл, єдності вже не буде. А отже, й перемоги. Треба йти на Січ, – думав Гуня. – Це єдиний вихід. Міцніти, збирати нові сили для майбутніх битв.

Ні за яких умов козацька шабля не схилиться перед панською пугою».

Коли повернувся з кручі, табір вже розділився на два загони. Реєстрові старшини Роман Пешта, Іван Боярин та Василь Сакун вимагали негайно йти на переговори до Потоцького. Другий, більший, загін стояв за Гуню: йти на Січ і гуртувати нові сили.

– Братове! – тихо мовив Гуня. – Швидше мені зітнуть голову, аніж я піду на поклон до катюг мого народу. Я козак і взявся за шаблю не для того, аби панству оселедцем кланятись. Ми відійдемо. Але це не поразка. Дух наш гордий і незламний. Ми зробили, що могли, але в нас виявилося ще замало сил. Мусимо їх збирати. Для нових битв за волю і щастя нашого підневільного люду. Подивіться, товариші, на кручу. Внизу шумить наш славний Дніпро. І хоч круча крута, але ми спустимось до Дніпра. На Січ, братове, в лицарське гніздо!

Вдосвіта козаки, котрі не пристали на угоду з панами, на чолі з Гунею спустилися по стрімкій кручі до Дніпра і зникли в тумані…

Вранці Потоцький прийняв купку реєстрових старшин, прихильників угоди. Він не приховував своєї радості, коли старшина покірно кланялась йому, знявши шапки…

– Ваша милість, ласкавий мосьпане польний гетьмане! – квапно заторохтів Козир. – Гетьман Гуня зі своїми прибічниками вночі залишив табір. Ми не пристали до нього, а б'ємо чолом вашій ясновельможній милості з сподіванками на ласку і прощення всіх наших вольних і невольних гріхів. Вірною службою на користь Речі Посполитій ми спокутуємо свої гріхи. Страшний грішник не той, хто грішить, а той, хто не кається!