Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

Звідкілясь нечутно вирнув Онисько Завірюха.

– Доброго ранку, пане гетьмане! – Молодий, свіжий і бадьорий Онисько, як завжди, посміхався.

– Здоров, козаче! – Остряниця ляснув його по плечу. – Міцний ти, брате! Об твої плечі, як об каменюку, руку заб'єш!

– М'якотілі тільки равлики, пане гетьмане! А я б волів залізним бути!

– Залізним, кажеш? А для чого? – Остряниця поглянув на палаючий схід. – Глянь, як гарно!.. Ні, ліпше залишайся, хлопче, таким, як є. Залізу не притаманні людські почуття. Ні щастя, ні горе, ні радість, ні біль. А без них людина зачерствіє і закам'яніє, як ті кам'яні баби в запорозьких степах. – Прислухався до пострілів, що линули з околиці. – Що там?

– То Гуня лядську хоругву ганяє.

– А де вона взялася під Миргородом?

– А біс її знає, – стенув плечима Онисько. – Дозорці в степу здибали. Мабуть, вночі заблукали ляхи, то Гуня й помчав їм дорогу показувати. – Прислухався до тупоту копит. – Вже повертаються!

– Ану, хлопче, злий мені! – Остряниця скинув сорочку і підставив плечі. Довго із задоволенням хлюпотівся в студеній воді, кректав, і, коли витерся рушником, тіло на ньому аж рипіло. З насолодою вдихав свіже ранкове повітря і відчув себе дужим і молодим.

Вулицею затупотіли коні, й невдовзі за тином замаячіла Гунина гостроверха шапка з білим денцем та золотавою китицею.

– Гетьмане! – озвався Гуня від воріт. – Потоцький хоругву на розвідку вислав до Миргорода, то я, поки снідати, поганяв її добряче в степу.

Гуня з козаками в'їхав у двір, женучи поперед себе довготелесого поляка з розкішними рудими вусами й дрібним личком.

– Хоругва наказала довго жити, а цього цибаня привів, аби язика йому розв'язати. Але ж і прудкий. Кинув свою кумпанію напризволяще, коли побачив, що непереливки, і втікав так шпарко, що ледве наздогнали його.

– Я не тікав! – верескливо закричав полонений і смішно заворушив вусами. – Я мчав, як лев, за підмогою!

Козаки гучно реготали, глузливо поглядаючи на «лева», і той зіщулився від їхнього сміху.

– Ти хто за їден? – запитав Остряниця.

– Я – уродзоний шляхтич! – довготелесий гордо випнув вузькі груди. – Але більше я не скажу вам ні слова! Мої вуста заціплені!

І він стулив тонкі синюваті губи.

– Ониську! – кивнув Остряниця джурі. – Ану розкрий уродзоні вуста!

– Один мент! – Онисько витяг запоясник, граючись блискучою крицею, підійшов до шляхтича, недобре посміхаючись. – Ну, пане ясновельможний, давай розкриємо ротика….