Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

– Та воно й таке. – І дядьки, обминаючи драговини, виходили на дорогу, все ще обережно озираючись.

– Скільки ж вас, пани молодці?

– Двісті, гетьмане! – підійшов маленький кістлявий дядько із зморшкуватим личком. – Я отаман Сокирявий.

– Добре ляхів заманили! – ручкався з ним гетьман.

– Ми на цьому болоті всі стежки знаємо, як свої п'ять пальців.

Козаки тим часом зганяли докупи полонених драгунів. Як побачив їх Сокирявий, потемнів на виду, вихопив у селянина вила, кинувся на них, проштрикнув одного, потім другого, третього.

– Стривай, чоловіче, ти що, здурів?! – кинувся йому навперейми Остряниця і вирвав з рук вила. – Це вже не бій, а вбивство! Ми ж не звірі, отамане!

– Не звірі, так хочу бути звіром! – кричав Сокирявий, почорнівши від гніву, і невідомо було, де в нього бралося стільки сили. – Не звірі, кажеш, гетьмане? Може, й так. Я все життя своє чуба тільки працею грів. Жив з пучок, хліб ростив та бортництвом займався. Мухи за своє життя не зобидив. А хто мене звіром зробив? Хто, як не пан. Живцем нас облуплював, все, що захоче, із зубів вирве, а забере. Так до голого коліна й доробивсь. Пан з нас останні соки вичавлював, а він такий, що й на кропиві мед збере. І жінкам нашим життя не було. Пан їх ґвалтом примушував з ним спати. Та не скорились ми, не зігнули карка. То він тоді навів жовнірів. Все село з димом пішло. Жовніри ґвалтували на наших очах жінок наших і дочок. А ми стояли, пов'язані, і скреготіли зубами. В моєї жінки вирізали груди і били ними мене по лиці. Дітей роздягали й окропом їх обливали… Ось так, пане гетьмане. Хіба не станеш після цього звіром? Вони зробили мене звіром, так хай же тепер не нарікають, що хлопи бунтують. Я поклявся: вирвуся на волю – відомщу! Великою люттю відомщу. Все буду різати, що паном-ляхом зветься. І я мщу!

Сокирявий обхопив голову руками і застогнав.

Остряниця поклав йому руку на плече.

– Стисни зуби, отамане, буде і на нашій вулиці свято!

– Я зуби зціпив. Давно зціпив. Але я до смерті, до останнього свого дня не забуду, що вони чинили. Це карб на все життя.

– Приставай до мене, і підемо на Лукомль, – сказав гетьман. – Туди має підійти Потоцький, треба добре його зустріти.

Сокирявий заперечливо похитав головою.

– Ні, ми будемо свої мотузки сукати. Нікуди я звідси не піду! – вперто і твердо мовив. – Я буду їм тут мстить. У цих краях, де вони чинили звірства. Я заманюю ляхів у болото і дивлюся, як вони мул ковтають. Насолоджуюсь їхніми криками, коли вони конають. О, багато їх пішло в ту трясовину, а ще більше піде. Тому я не пристану до тебе, гетьмане. Я битиму ляхів тут. Доки повне болото не натоплю – не заспокоюся. Прощай, гетьмане. Давай обміняємося люльками на згадку. Дай мені свою, а собі візьми мою. Ти будеш мене згадувати, а я – тебе. І будемо спільну справу робити – ляхів нищити. Доки я живий, доти вони і конатимуть в цім болоті!..

Захопивши Лукомль – невелике, але досить укріплене містечко, – і винищивши жовнірську залогу, Остряниця встановив у містечку козацьку владу, лишив старшину Недригайла з двома сотнями козаків, а сам пішов на Сліпород. Туди, за відомостями, одержаними від розвідки, прямували Потоцький і князь Вишневецький. Те, що Потоцький встиг з'єднатися з Вишневецьким, дещо ускладнювало справу. Доводилось поспішати, допоки сюди не прибуде ще й коронний гетьман з військом. Остряниця ще не знав, які сили привів сюди Вишневецький – відомий кат і душитель українського народу, – але здогадувався, що чималі. Тепер військо Потоцького значно збільшилося. Він і до того переважав Остряницю, а тепер і поготів… Ні-ні, та й з'являвся у серці відчай, чи не задарма він кидається між містами, шукаючи зручного місця для бою. Чи не все одно, де битися? Поляки й зараз сильніші, а коли прибуде сюди польний гетьман з коронним військом, тоді й зовсім буде скрутно повстанцям.

В хвилини сумнівів та відчаю витягав люльку отамана Сокирявого… Чубук її був покусаний і погризений… Вчувалося гетьману: «Дітей окропом обливали… В моєї жінки груди вирізали і били ними мене по лиці…» – линув у його вухах отаманів голос, і гетьман стискував зубами люльку…

Катюги! Душогуби! Татари такого не чинили. Ті в ясир гнали люд, стинали голови, але не додумалися вирізувати у жінок груди і бити ними чоловіків… Чорнів гетьман, нові зморшки залягали на його схудлому лиці… Глибше западали очі… А він сподівався на сімейний затишок! Ось тобі й вибрав час для кохання. Ось тобі й забаг тихого сімейного щастя! Зціпить зуби гетьман, аж на щоках заграють жовна, і мовчить. Іде поруч з ним Орися годину, другу, ні слова. Як уже не пробує вона розважити його, тільки хмуриться.

– Не той час ми вибрали для щастя! – вихопиться в нього, і знову мовчить. Орисі ж починало здаватися, що Остряниця її розлюбив, охолов до неї. У відчаї вона ладна була накласти на себе руки… Щодень він ставав похмурішим, замикався в собі, а коли і говорив з нею, то думав про інше. Така різка зміна в його поведінці кидала її у відчай. Орися не знала, як запобігти горю, і шукала власної загибелі. Під Сліпородом, коли козаки йшли на приступ, Орися й собі кинулась в гущу битви…

Дізнавшись про наближення повстанців, міщани та реєстрові козаки підняли повстання в місті, вбили польського старосту, перебили жовнірську залогу. І вийшли навстріч повстанцям. Відразу ж посипались скарги на старосту та жовнірів: