Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

І такими благальними очима дивилась, що Остряниця сказав козакам:

– Витягніть цю худобину за місто, дайте йому потиличника, і хай вшивається геть до бісової матері!

Хшонстовський на колінах поповз до Орисі, хапав її руку, намагаючись поцілувати. Орися відсмикнула руку, гидливо витерла її і пішла в хату…

Залишивши Миргород, Остряниця з півдня обійшов Лубни і попрямував на Лукомль, аби не дати Потоцькому напасти на місцевих повстанців. Крім того, в гетьмана була задумка розбити Потоцького, доки йому не підійшла підмога…

Військо рухалось похідним маршем, попереду розвідка, далі козацька кіннота, за нею обози й піші загони. Дмитро Гуня з своїми козаками раз по раз виривався вперед, як він казав, «винюхувати дорогу» і надовго зникав, а коли повертався, то з гуртами сільських дядьків. Остряниця дорогою розсилав загони по волостях, селах, аби ті піднімали селян на боротьбу й вирушали до нього на поміч. Це не могло не позначитися на чисельності війська, адже гетьман щодня розсилав по кілька загонів. Гуня бурчав, що так вони розпорошать свої сили на малі загони, котрі розбредуться по селах, а Потоцький може не сьогодні-завтра напасти. Одначе гетьман стояв на своєму і продовжував розсилати своїх людей з універсалами, в яких кликав людей братися за шаблі.

Весна була в розпалі, сяяло ласкаве, щедре сонце, не вгавало птаство, далина слалася перед ними неоглядна… Дороги сухі, хоч котися, паші коням вдосталь, та й люди запаслися провіантом, є поки що порох. Веселе пожвавлення панувало у війську.

Орися їхала поруч з Остряницею в голубих шароварах, малиновому жупані, в смушковій шапці – козак козаком! Ще й шабля при боці висить і пістоль за поясом. Кінь під нею аж грає. Орися, як мак, цвіте. Не хочеш, так замилуєшся молодицею. Аж попишнішала за ці дні, налилася здоров'ям, снагою життя, форми її тіла заокруглилися, як наливається молода, здорова жінка, коли вона вщерть переповнена щастям і коханням…. Іноді від повноти щастя, від буйної весни й неоглядної далини, що слалася перед нею, Орися пускала коня клусом, вихоплювалася далеко вперед і мчала в захваті, наче на крилах летіла… І Остряниця мчав за нею, забувши про все на світі. Козаки тільки головами хитали… Закохався гетьман, як парубок, ще голову свою стратить!

Орися зістрибувала з коня серед розмаїття весняних трав, рвала жовту кульбабку та конюшину, жовтий яскравий звіробій чи золотисто-жовтий горицвіт, плела вінок і співала:

Ой рано-рано зійшло сонечко кохане!

Жала Орина шовкову траву,

Загубила вона свій золот-перстень,

Та й пішла вона лужком-бережком.

– Ви косарики, ви коханії,

Викосіть ви мені шовкову траву

Та знайдіть мій золот-перстень.

Першому буде шовкова трава,

Другому буде мій золот-перстень,

Третьому буду я сама молода,

Сама молода, як та ягідка…

Першими напали на загін отамана Сокирявого драгуни князя Острозького. Побачивши перед собою не козаків, а сільських дядьків, озброєних як попало, драгуни з гиком і свистом понеслися на юрму. Окопуватися вже не було часу, і селяни ставили в ряд вози і дали залп по драгунах. З десяток вершників вирвали кулі з сідел. Розмахуючи шаблями, драгуни розвернулися й подалися назад, перешикувалися і знову кинулися на довгий ряд возів… Але селянські самопали били так влучно, що драгуни вдруге відкотилися назад.