Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

– С-смерд! Ти ще смієш погрожувати?! – шипить Потоцький. – Кажи, куди вів свою компанію?

– До гетьмана Остряниці.

– Хотіли об'єднатися?

– Так, – кивнув Путивль, – наше лихо в тім, що ми діємо зосібна. А коли б гуртом вдарили, тільки дим би з вас пішов!

– Ми викоренимо вашу Русь! – кричить Потоцький. – І зосібна і зобополне! До дябла вирубаємо!

– Постривай, пане, швидко ти відчуєш нашу міць. Віділлються тоді вовкові овечі сльози!

– Я т-тобі придумаю кару! – шипить Потоцький. – Ти ще відчуєш міць Речі Посполитої.

В полудень на міський майдан були зігнані всі мешканці Лубен – від старого до малого. Майдан в кілька рядів оточили гусари в чорних обладунках. Відчувши щось неладне, міщани тислися одне до одного, але жовніри гнали їх канчуками та пугами на середину майдану, де до двох стовпів була підвішена мідна бочка. Під бочкою лежав чималий ворох сухих дров. Люди, поглядаючи на ту бочку, вмовкали і злякано нишкли…

Залунали мідні труби, і на майдан на білому коні виїхав Потоцький, за ним – князь Вишневецький, ротмістри, стражники та інша шляхта. Потоцький подав знак, труби стихли, і десятків зо три жовнірів вивели на майдан закутого в кайдани отамана Путивля. Він простував спокійно, широко і міцно ступаючи, гордо несучи сиву голову. Його поставили біля мідної бочки.

– Людоньки-и!.. – почувся чийсь розпачливий зойк. – Та що ж це вони задумали, окаянні?..

Потоцький махнув рукою. Труби затрубили і стихли.

– Поспільство! – вигукнув гусарський ротмістр. – Слухайте єгомосць пана полковника коронного війська, єдиноутробного брата його милості польного гетьмана Речі Посполитої Станіслава Потоцького! Слухайте всі!

Потоцький звернувся до натовпу:

– Вірне поспільство єгомосці пану крулю і Короні! Перед вами стоїть закутий у кайдани привідця бунтарської потуги, котрий тільки те й робив, що шкодив нашій Короні й коханій ойчизні! Але Річ Посполита ще має предосить моці, аби вгамувати непокірних лотрів! Славетні лицарі єгомосці князя Вишневецького винищили до знаку бунтарське збіговисько, а їхній привідця Путивль стоїть перед вами у кайданах і чекає справедливої кари. Ми не потерпимо ніяких ексцесів на Україні, бо Україна – то є коштовна перлина в польській Короні. Славне військо Речі Посполитої буде ґрасувати, як барс, допоки не згине останній лотр! Зараз привідця бунтарської зграї отаман Путивль буде живцем засмажений у мідній бочці на повільному вогні. Дивіться всі і затямте на віки вічні та іншим бачене передайте. Люта смерть чекає кожного зухвальця, котрий посміє підняти зброю супроти Корони, круля і ойчизни!

Потоцький скінчив погрожувати, ротмістр махнув рукою, і до мідної бочки на стовпах підбігли жовніри з палаючими головешками в руках і сунули їх у дрова… Закурився благенький димок, ось вихопився язичок, захитався, але не дістав до бочки і пожирав дрова. Ще кілька червоних язиків вихопилися і нарешті лизнули дно… Жовніри тим часом підносили нові й нові в'язанки дров, кидали їх у вогонь.

– Дивіться і будьте слухняними! – вів далі Потоцький. – Бо кожного за непослух чекає люта кара! Ліпше панів своїх слухати, аніж смажитися у бочці!

– Не слухайте, люди, цього кривавого катюгу! – зненацька вигукнув на увесь майдан отаман Путивль. – Коли ми будемо поодинці й зосібно повставати і діяти кожен побіля своєї хати, то пани переб'ють нас! А коли ми всі разом за риштунок візьмемося та об'єднаємось, то панам буде не до мідних бочок, бо земля в них горітиме під ногами!

– Хапайте балакуна! – загаласував Потоцький, наче отаман тікав. – Садіть його в бочку, та пошвидше!

З десяток жовнірів кинулись до отамана, повисли на його закутих руках. Отаман повів плечима, жовніри так і посипались.

– Люди-и! – крикнув отаман. – Не бійтеся опряги, вона славна, коли за рідну землю! Ідіть, люди, до гетьмана Остряниці! Лушпарте паноту до скону літ своїх, бо до Судного дня у нас з панами миру не буде! Хай наша земля вогнем горітиме у них під ногами! Бійтеся чвар, незгод і розбратів! Ми слабаки зосібно, наша сила в спільноті!