Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

– Посилаю до них посла. Здавайтеся, велю їм, бо всіх винищу! Уяви, дорогий полковнику, відмовилися.

– У них натури, як у турів! – крізь зуби мовив Потоцький. – Вони не мають витонченої шляхетності, тому вперті, як худоба!

– Атакую їх з ходу! Трах-бах – і вперед! Кидаю на них кілька хоругов гусарів, ескадрон драгунів і угорську піхоту. Уявіть, ваша милість…

– Захопили табір?

– Схизмати відбили напад.

– Це на них схоже, – бурчить полковник. – Але чим вони билися?

– А дідько їх знає чим! – розводить князь руками. – Сякі-такі в них мушкети й одна поганенька залізяка… Організації майже ніякої… І от вам докука. Я перерихтовую сили, вдруге кидаю гусарів, драгунів та піхоту. Уявіть…

– Здалися?

– Чорта пухлого! Вдруге відбилися.

– Але чим? – витріщився полковник.

– Чим попало, вашмосць. А найбільше голоблями моїх гусарів молотили. Жахне було видовисько, проше пана.

– Схизмати ніколи не дотримуються правил і воюють нечесними способами. Як дикуни!

– Атож, – згоджується князь, – дурної сили хоч відбавляй, от і гатить голоблею по голові шляхетного лицаря. Що не кажіть, варвари ці хлопи превеликі. Ось тому я змушений був провозитися з ними трохи не цілий день. Бачу, опір їхній слабшає, видихаються шевлюги! І велю гармашам накрити табір ядрами. Б'ють мої лицарі з годину. Аж вози летять угору. Ядер не шкодували. Хлопи й не витримали. Присилають свого посла. Приходить смерд у закривавленій сорочці з вибитим оком. Питаю, хто у вас привідця? Отаман, каже він, Путивль. Гаразд, кажу смерду, хай ваш отаман здається мені добровільно, а за це я вас усіх відпущу з миром. Уявіть, дорогий полковнику, смерди вимагають від мене чесного шляхетного слова, що я дотримаюсь умов. Даю їм шляхетне слово. Що мені коштує його дати? Хоч і двадцять шляхетних слів. Будь ласка, беріть… Ха-ха!

– Чесного слова забагли? – регоче полковник. – Ха-ха-ха!..

– Дав я їм чесне слово! – й собі регоче князь. – Приходить їхній отаман Путивль до мене добровільно. Гусари його скручують. Готова птаха! Ну, а компанія того Путивля, а їх там з півсотні вціліло, покидає свій табір і простує до лісу. Я гусарському ротмістру моргнув, ану, мовляв. Ти ж чесного слова їм, ха-ха, не давав!.. Гусари налетіли й в один мент вирубали лотрів.

– Хлопи страшенно довірливі, – витираючи сльози, що набігли від сміху, каже Потоцький. – Досить пообіцяти вольності, та ще й на папері ту обіцяночку записати, як вони відразу ж розходяться по хатах і виглядають панської… ха-ха… волі. То де їхній отаман Путивль?

– Привіз його, вашмосці напоказ. – Вишневецький ляскає в долоні. – Ей, ротмістре! Уведіть того схизмата!

По хвилі троє жовнірів уводять до зали закутого в кайдани отамана. Потоцький з цікавістю його розглядає. На вид йому літ сорок – сорок п'ять. Низькорослий, але натоптуватий, окоренкуватий, плечі міцні й широкі. Велика голена голова, срібні пухнасті вуса. Голий до пояса, в рясних шароварах.

Жовніри залишаються біля дверей, полонений, брязкаючи кайданами, підходить ближче, наче виростає, більшає на очах, і полковнику здається, що ось-ось репне під його вагою долівка.

– Досить! – кричить він. – Стій!