Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

Дебелий жовнір з усього маху вдарив отамана кольбою по голові, решта навалилась, потягли його до бочки. Хотіли витягти його по драбині, та отаман пострушував їх.

– Сам піднімуся, душогуби! А ви тремтіть і чекайте кари за всі свої злодіяння на вкраїнській землі!

І з цими словами отаман піднявся до бочки.

– Прощайте, люди! – вигукнув востаннє. – За зброю беріться! До Остряниці йдіть!

Знову отамана вдарили по голові і напівпритомного штовхнули в бочку, а дірку накрили.

– Дрова!.. Більше дров, пся крев! – крикнув Потоцький. – Хай посмажиться той крикун!

Потоцький скінчив погрожувати, ротмістр махнув ру кою, і до мідної бочки на стовпах підбігли жовніри з па лаючими головешками в руках і сунули їх у дрова…

Піднесли ще дров, і вогонь охопив усю бочку.

– А-а-а-а! – почувся здавлений крик на майдані.

– Перевертайте, перевертайте бочку, щоб лотр з усіх боків підсмажувався! – радив Потоцький.

Жовніри заметушилися, одні підносили дрова, інші великими гаками перевертали бочку, аби її рівномірно охоплював вогонь.

– Цікаво, як він себе почуває всередині? – повернувся Потоцький до Вишневецького.

– Принаймні не може поскаржитися, що йому холодно! – відповів князь, і обоє зареготали.

Бочка почала червоніти, наче бралася кров'ю…

– Люди-и-и! – зненацька почувся розпачливий крик на майдані. – Та це ж люті звірі!..

І стихло… Потім хтось у тиші вигукнув:

– За зброю беріться, люди, та купно до Остряниці йдіть!

Розділ одинадцятий

Прокинувшись, Остряниця лежав якусь мить, не розплющуючи очей і не ворушачись. Відчував на своєму плечі рівний, спокійний подих Орисі і насолоджувався тим душевним спокоєм і рівновагою, що полонили його того ранку. Хтозна й коли в нього була така рівновага в душі, такий затишок на серці! На мить захотілося нікуди не квапитись. Дні тоді будуть видаватися довгі-предовгі. І життя тоді видасться довгим, наче два віки. Всмак тоді наживешся. І вечір свій зустрінеш мудрим, спокійним. А коли тобі вгору ніколи глянути, дня не вистачає, коли кидаєшся з битви у битву, коли тебе терзають власні думи і ти поспішаєш, аби викрутитись з одної оказії й ускочити в другу – коротке тоді видається життя. Ой, яке коротке! Але яке з них значніше й багатше? Перше? Друге?

Остряниця тихо посміхнувся сам собі, своєму щастю і, звівши голову, сперся на лікоть. Орися лежала біля нього, і він замішувався її молодим, здоровим тілом, що навіть сонне, розслаблене зберігало нуртуючу жагу молодої жінки, що саме стала на порі своєї чарівної зрілості. Легенько провів рукою по її струнких звабних ногах, відчуваючи приємно-хмільний сором. Прислухаючись до її тихого дихання, краєм вуха вловив приглушені віддаллю постріли. І вмить душевного спокою та рівноваги як не було. Мимовільно зітхнув і обережно, аби не розбудити дружини, встав, натягнув шаровари, взув чоботи і в сорочці вийшов надвір. Ранок ще тільки народжувався, над Миргородом палав схід, і в очах кота, що сидів на призьбі, палахкотіли малинові відблиски. Але повітря ще не скинуло з себе ранкову млу, видавалося сонним і лінькуватим…