Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

…Коли вони спохопилися, в хатині було світло, наче хто сріблом долівку залив.

– Місяць… – тихо прошепотів гетьман і тихо засміявся. – Чуєш, Орисю, в нашу хатину зазирає місяченько. Глянь, який він гарний, наче князь!

Вони лежали пригорнувшись одне до одного.

– Я бачу в твоїх очах красен місяць.

– Орисю, мабуть, сама доля послала тебе на мою дорогу.

– Мовчи… – вона затулила йому рота долонею. – Мовчи… Мені й досі здається, що це сон. Ніколи не мала чоловіків і тому я не вірю, що ти поруч… Мене всі цуралися, проклинали, й ніхто не підійшов до мене з любов'ю. А яка ж я відьма? У мене в серці й крихти зла немає. Навіть до тих жінок, котрі хотіли мене втопити.

– Дурні бувають люди, – мовив Остряниця. – І не розберуть іноді, хто добрий, а хто злий. Не бійся, чарівниченько, я тебе нікому не віддам.

– Ти вранці підеш і ніколи не повернешся, – плечі Орисі здригнулися. – Я так і не знатиму, був ти, чи то мені примарилось місячної ночі…

– Вранці буде бій лютий, – тихо мовив він, – а після бою я прийду до тебе, добра моя чарівниченько!..

Коли місяць зблід, а над Голтвою поповзли вранішні тумани й на всі лади закумкали жаби, Орися проводжала Остряницю.

– Ти повернешся? – шепотіла вона, притулившись до його грудей. – Повернешся, любий мій чоловіченьку… – Злякано глянула на нього. – Можна називати тебе своїм чоловіченьком? Мені так хочеться, щоб у мене був свій чоловік.

– Ми повінчаємося з тобою, серце моє.

– У церкві?

– У церкві. Щоб як у всіх людей було. І потім ти ждатимеш мене з походів. А я думатиму про тебе.

– О ні! Я не пущу тебе! Ти загинеш на війні. Я довго тебе ждала, доки ти прийшов. Я не хочу тебе втрачати.

– Орисю… – Він гладив її довге чорне волосся. – Я повернуся, небезпремінно повернуся до тебе. – Поцілував її. – Прощай!..

І пішов росяним споришем, а вона стояла, простягнувши йому вслід руки, і шепотіла, заклинаючи зорі і ясну днину, тихі води і святу землю, аби він повернувся живим…

Розділ шостий

Бій клекотів уже другу годину поспіль…

Потоцький раз у раз кидав жовнірів на приступ козацького валу, і ті, всіваючи поле трупами, щоразу відкочувалися назад. Потоцький шаленів і не йняв віри. Не може бути, щоб якесь збіговисько так міцно засіло у Голтві! Жодна з жовнірських атак не мала успіху. А він гадав, що повстанці після загибелі Павлюка навряд чи здатні будуть чинити опір. І ось… Як жовніри не стараються, а не вгризуть вал. Пся крев! Допоки не викуриш козаків з-за валу, міста не візьмеш. Скільки он уже полягло війська перед клятим валом, щоб він запався в землю! А в Бар мчить гонець, що Остряниця розбитий. І Потоцький спішить… Носячись на білому коні, без втоми розмахує шаблею над головою.