Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

– Пане гетьмане!.. – благально вигукнув сотник.

– Іди сміливіше, сотнику. Коли що з тобою лучиться, то пані сотникова перед військом відповість! – сказав гетьман весело.

– Ага, чула? – вигукнув зраділий Хрущ.

– Чула, голубчику! Пан гетьман над військом старший, а в хаті я тобі гетьман! – і Хрущиха потягла сотника за руку.

Люди розійшлися… Оришка, зіщулившись, сиділа на піску, то нервово поправляючи сорочку на грудях, то натягуючи поділ на ноги. Бликала на Остряницю великими чорними очима і відводила погляд.

– Не бійся мене, – сказав гетьман і сів біля неї.

– Овва! Чого це я мушу тебе боятися? – вигукнула Оришка низьким грудним голосом. – Це вже ти мене, гетьмане, бійся. Бо я чарівниця. Зачарую тебе, світу білого не побачиш!

Остряниця зняв з себе жупан, накинув їй на плечі, запалив люльку… Над річкою поповзли вечірні тумани, ще голосніше закумкали жаби. Оришка мерзлякувато здригнулася і закуталася в жупан.

– Ти хто така? – тихо запитав гетьман і глянув у її великі чорні очі, в яких спалахнули зірниці.

– Чарівниця… – відповіла вона спокійно.

– Я вірю… Ти справді мене зачарувала, тільки глянув на тебе.

– Гляди, обпечешся, гетьмане! – Оришка рвучко схопилася на ноги і легко, нечутно побігла у вербняк.

– Чаруй! – Він наздогнав її, обережно обняв за плечі. – Я хочу бути тобою зачарованим!

– Не треба… – прошепотіла вона, злякано притискуючись спиною до верби. – Я боюся тебе… Я всіх боюся… – Оришка тяжко зітхнула. – Що де трапиться в місті, лихо яке чи пеня, так усе на мене валять… Вулицею йду – пальцями тикають. Он вона, он шкодниця! Жінки проходу не дають, відьмою обзивають, діти від мене, як від напасті, шарахаються. От і сьогодні… Коли б не ти… утопили б.

– За віщо?

– За те, що я чарівниця.

– У тебе такі очі, що й справді зачарують.

– Тобі подобаються мої очі? – Оришка радісно засміялася. – Інші їх жахаються. Відьмою мене обзивають. Але все тому, що бабуся в мене знахаркою були. Зіллям людей лікували. І мене до цього діла навернули. А тої осені бабуся померли, я сама в хатині зосталася. От мене відьмою й прозвали. Чому я, мовляв, сама живу, заміж не йду, ночами біля Голтви блукаю… Не інакше як з відьмаками знаюся… А де я собі чоловіка візьму, як од мене всі, як від мору, тікають. А я ж нікому мани не пускаю, добра людям хочу.

– А що ти біля брами сіяла?

Оришка засміялася.