Розділ «Книга третя Вилітали орли, вилітали сизі…»

– До Судного дня затямиш, як волю душити!

І знову нищівний, прицільний залп! Реєстровці та іноземні піхотинці ще не встигли гаразд оговтатися від розгрому на мосту, як налетіли на нову засаду… Паніка спалахнула ще з більшою силою. Вкриваючи дорогу трупами, всі кинулися ліворуч і потрапили в болото… Ринувся туди й Караїмович, побіг по галяві зеленого моху і провалився. Смердюча багнюка вдарила в ніс… Відчув, як його ноги потягло в холодну крижану глибінь. Хапаючись за кущики, Караїмович сяк-так видряпався з драговини і поповз… Болото сповнювалося зойками і криками… Караїмовичу здалося, що хтось йому цілиться в спину… Не витримав. Схопився… Грузнучи в болоті, біг до рятівних дерев, згарячу не збагнувши, що біжить на загибель, адже за деревами залягли стрільці. І коли куля вдарила його, він падаючи встиг подумати: «Так ось коли фортуна повернулася до мене боком!..»

Розділ п'ятий

В надвечір'я Остряниця, сотник Хрущ та Биховець піднялися на замкову вежу. Довго розглядали околишні видноколи. Теплий травневий вечір западав над Голтвою. Над Пслом невгамовно тьохкали солов'ї… Мирний, тихий вечір. Поляки, відгородившись валом, притихли, наче їх і не було.

– Ач, сидять, як після купелі! – буркнув Хрущ. – Зрозуміли, що не їхня копа молотиться, і заціпило!..

– Завтра, очевидно, спробують напасти на місто, – озвався Остряниця і повернувся до Биховця: – Як ти гадаєш, отамане, чи не вдарити ляхам у спину?

– Втремо кабаку! – жваво відказав Биховець. – Як оборонятися, то ліпше самим нападати.

– Так ось дивись, полковнику, – гетьман показав рукою на північ. – Бачиш за лядським табором ліс? Збери своїх молодців, і, доки ніч, перейдіть мостом Псьол, далі берегом зайдіть ляхам у спину. І замріть в ліску до ранку. А коли Потоцький кинеться на приступ, полоскочете йому ребра!

– Там глибокі яри, – сказав Хрущ. – Якщо дорогу перехопити, лядська кіннота не зможе підійти своїм на поміч. І ляхи з копит зваляться.

Биховець ще раз поглянув на лісок.

– Буде зроблено! Почухаються ляхи, де й не свербить у них!

Остряниця потиснув йому руку, і Биховець, притримуючи шаблю, почав спускатися з вежі, аби не гаяти більше часу. Деяку хвилю гетьман і Хрущ прислухалися до солов'їв.

– Але ж і голосисті! – зітхнув гетьман. – Послухаєш, наче з рідним братом душа в душу побалакав.

– Моя дорога жіночка дуже в солов'ях кохається, – кахикнув Хрущ. – Чула в неї душа. Хоч і зла, але душевна. По весні, бувало, як затьохкають соловейки, то серед ночі мене з постелі стягне, у двір виведе й каже: слухай, телепню, бо раз на світі живеш. Бо на тім світі соловейки не тьохкають… Мені спати хочеться, очі, як медом помазані, злипаються, а Параска своє тороче… А коли сама розімліє від того співу, від чарів ночі, то обніме мене, і я, бувало, почуваю себе молодим парубком на побаченні. І… не взяв її кат, гарна в мене жіночка!

Зненацька з боку Голтви долинув жіночий лемент.

– Що там? – запитав Остряниця, прислухаючись.

Крик наростав, біля річки галасували жінки, чулися поодинокі вигуки чоловіків. Хрущ якусь хвилю прислухався.

– Вчуваю в тому гармидері голосок моєї дорогої Парасочки. Всюдисуща жінка. Ніде без неї вода не освятиться.

– Пане гетьмане! – на вежу піднявся джура Онисько. – Там, – показав рукою в бік річки, – відьму спіймали…

– Яку? – не второпав гетьман.